Глава 14

ЕСЕНІЯ

До настання сутінків мій дім блищав чистотою. Не весь, правда, тільки перший поверх. Але я щаслива. Я навіть з Боженою не мала часу розмовляти. Повідомила, що не пройшла співбесіду, але все інше розкажу їй вже завтра. Подруга поставилася з розумінням. Навіть питала, чи не потрібно приїхати допомогти. Та я відмовилася. Не хочу зайвий раз набридати. Дівчата і так для мене багато роблять.

Як винагороду замовила собі вечерю доставкою і, повечерявши з останніх сил, прийняла душ і вже сьогодні лягла спати мов королева. Тільки спала як прислуга, бо від незвички все тіло нило.

Прокинулася я зрання від глухого звуку, наче на підлогу впала книжка.

Я лише зітхаю, зовсім не хочеться вставати. Зрештою, мені поспішати нікуди. Напевно, книжка з полиці впала. Але тут немає полиць. Та байдуже, перевертаюся на інший бік і тільки встигла провалитися у сон, як звук повторився.

Неохоче розплющую очі. Але бачу лише своє волосся, яке цілком закрило моє обличчя. Кутаючись у ковдру, сідаю. Воюю з густим довгим волоссям і, коли нарешті погляд стрибає по кімнаті, я завмираю. Адже, спершись у комод, стоїть Сікорський. Я, здається, дихати перестала. Ще раз кліпаю, але нічого не змінюється. Руслан не розчинився в повітрі. А поруч з ним на підлозі лежать два журнали. Отже, це він їх кидав, аби розбудити мене.

— Доброго ранку, Есеніє! Ти так солодко спала, але я не можу допустити, аби моя секретарка запізнилася на роботу. Мені сьогодні твоя допомога потрібна. Тому прокидайся і поквапся.

Я лише спантеличено кліпаю. Сон як рукою зняло. Але накази чоловіка я виконувати не збираюся. У мене ціла низка питань, і я повинна отримати на них відповіді.

— Що ти тут робиш? — не вітаючись, питаю. Я обурена до глибини душі його появою тут. — І як взагалі потрапив сюди?

Руслан мружиться та відмахується.

— А хіба потрапити у твій двір проблема? Перескочив через пліт та вже й у дворі. А будинок був не замкненим. Тебе знайти у домі теж виявилося не проблемою, — він знизує плечима і холодно відмахується. — Все просто, Манюня. Тож не ускладнюй. Ще питання будуть?

— Будуть! — фиркаю я. І, поправивши подушку, спираюся на неї, спершись на бильце. — Що ти тут робиш і як знайшов мене?

Сікорський, заклавши руки на грудях, пильно дивиться на мене, мабуть, з хвилину.

— Вчора мої люди поїхали за таксі і, ти не повіриш, так я і дізнався, де ти живеш. А щодо того, що я тут роблю?! Я вже казав — ти потрібна мені на роботі...

Набираю повні легені повітря та видихаю його. Я шокована такою заявою. Мені лячно, ледь не тремчу вся, але вирішую грати в стервезну леді до кінця. Ну що, я втрачаю, а нічо... І так гола, боса, ще й у вінку. Тож гуляємо на останні гроші, до кінця та з шиком.

— Руслане, ти помилився адресою. Я ніде не працюю. Тому залиш мій будинок так само тихо, як проник у нього. І не заважай мені відпочивати. В мене купа планів на сьогоднішній день. Он весь двір потрібно прибрати... За бур’янами нічого не видно.

Посуваюся на подушці, падаю назад, вкрившись м’якенькою ковдрою, що пахне свіжістю.

— Есеніє, в тебе десять хвилин на збори. Бо інакше поїдеш в чому є...

Я різко сідаю знову і розлючено уточнюю:

— В чому мати народила? Уявляю, як на мене твої офісні щурі будуть дивитися?

Повисає напружена пауза. Руслан ледь не квадратними очима дивиться на мене, а я з трепетом у тілі вирішую скористатися ситуацією.

— Зрештою, я не хочу у вас працювати. І причини я вчора пояснила. А ще це цілком етично, і так буде правильно.

Сікорський пильно дивиться на мене кілька хвилин. В кімнаті миттєво стає душно. Навіть дихати важко. Страшно уявити, якою буде його реакція.

— Напевно, ти права, Манюня, але є один важливий нюанс.

— Який? — з недовірою питаю я.

— Мені терміново потрібна секретарка. Як мінімум на місяць, два. І в мене зараз немає часу на її пошуки...

Невже він вважає мене дурненькою? Невже думає, я це проковтну? Ага, якби ж не так.

— Руслане, та хіба це проблема. Зателефонуй отим дівчатам, що були вчора, і будь-яка з них повернеться.

— Есеніє, мені потрібна ти, — наполегливо заявляє чоловік і цілком серйозно додає: — Я вчора після твоєї втечі переглянув їхні резюме. Жодна з них мені не підходить...

— Я теж не підійду, — перебиваю його. — Я мажорка. Татова донечка. Яка ніде не працювала досі і палець об палець не вдарила...

— Есеніє, досить. Не потрібно, — перебиває мене Руслан. — Я знаю все, про що ти не сказала, тому не потрібно тут мені казки розповідати. Одягайся краще і поїхали...

— Я не готова сьогодні працювати, — відмахуюся. — Зрештою, я ще не виспалася. І почуваюся не дуже. Залиш мене, будь ласка.

— Есеніє!

— Не кричи, — відмахуюся, не підіймаючись, і прошу: — І так голова болить.

В кімнаті повисає тиша, а вже за кілька секунд я чую кроки, що віддаляються, та тихо зачиняються двері. Я сонно кліпаю та зітхаю. Навіть не віриться, що він пішов. Голова справді чомусь ниє. Напевно, я таки не виспалася. Поволі заспокоюючись, провалююся у сон.