Глава 12

ЕСЕНІЯ

Ще кілька секунд простоявши, таки присідаю у крісло навпроти Сікорського. Збираю всі свої емоції у кулак, бо зараз не до них. Докором сумління та соромом дійматиму себе потім. Зараз важливо домовитися з цим чоловіком, бо якщо я втечу, проблему це не вирішить. Бо цей наполегливий красень, зважаючи на його настирливість, ще довго не дасть мені спокою. А мені іще одні неприємності не потрібні. Підіймаю впевнений погляд на чоловіка навпроти, а він в цю мить суворо звертається до мене.

— Я слухаю, Есеніє. Тільки не перегинай. Те, що у нас було, не викреслити з нашого життя. І не потрібно зараз корчити із себе тут порядну дівчинку та грати в благородність.

Напевно, з хвилину у нас тривало протистояння очима, за цей час я трохи придушила у собі внутрішній бунт та образу. А тоді повільно встаю та дивлюся на Сікорського згори вниз. Я навчилася діяти холодно та виважено. Хоча зараз хочеться просто вибухнути та сказати йому все, що думаю про нього та його пиху. Але мені потрібно, аби він почув мене, а не вважав емоційно неврівноваженою.

— Руслане, чоловік, який дорікає жінці її слабкістю, для мене не чоловік. Це просто блазень, який за цей рахунок цього самостверджується. Вибачте, не можу у вас залишатися працювати. Мені потрібна робота та емоційна стабільність, бо де розваги шукати, я знаю.

Руслан пильно дивиться на мене, а тоді невдоволено висловлюється.

— Розумна, значить. А от я звик приймати все так, як воно є. І грати в благородність не збираюся.

Кілька секунд дивлюся на привабливого та надто суворого чоловіка і на його слова холодно випалюю.

— Тоді йди до біса!

Розвертаюся та йду до дверей. Аж на душі легше стало. Нарешті я можу піти. В мене ще ніколи такого бажання не було — піти звідкись. Вже хапаюся за дверну ручку, як за спиною чую потужний, красивий та надто серйозний голос.

— Есеніє, я згоден.

Я моментально вся напружуюся. Справді не чекала на такий поворот подій. Обертаюся, а він повільно наближається до мене.

— Вибач, це просто емоції... — холодно кидає він. — Але ця ніч...

— Забудь її, як страшний сон чи прекрасний... Не знаю. Тобі вирішувати. — стримано наказую я. Кілька секунд мовчу, а тоді ставлю його до відома. — Я не вимагаю багато, а лише те, на що маю законне право. Між нами повинні бути лише ділові робочі стосунки і нічого більше. Жодного флірту, залицянь чи нагадувань про те, що трапилося. Це була фатальна помилка і не більше.

Сікорський пильно та довго дивиться на мене. Його погляд спопеляє, але я поводжуся незворушно. Я не маю права здатися. І зараз повинна відстояти свою позицію.

Кліпаю, коли красивий голос Руслана розтинає напружену тишу.

— Есеніє, ти впевнена, що сама зможеш встояти проти спокуси?

Нервово ковтаю. Це питання на засипку. Та зараз я не хочу про це думати. В мене немає права здаватися, тому надто впевнено випалюю.

— Я впораюся.

Знову повисає дзвінка тиша. Напевно, те, що буде сказане після неї, і вирішить, буду я тут працювати чи ні. Хоча щось мені підказує, що Сікорський не з тих, хто звик здаватися. Але з іншої сторони, я його зовсім не знаю.