Глава 9

ЕСЕНІЯ

Дивлюся ледь на двометрового красеня і відчуваю, як серце вискакує з грудей. Не витримавши його відвертого погляду, першою опускаю очі. Буквально вся тремчу. Я не була готова до повторної зустрічі з цим чоловіком. Повільно приходжу до тями. І розумію, ніякої співбесіди не буде. Я вже її пройшла — невдало.

Оговтуюся цілком, коли чоловік починає наближатися. Я з переляку навіть забула, як його звати. Але, миттю зорієнтувавшись, розвертаюся та йду до дверей. Не хочу більше тут залишатися. Для мене все скінчено.

До дверей я не дійшла, бо навіть не зрозуміла, як опинилася в міцних обіймах цього чоловіка. Він притиснув мене до своїх грудей спиною.

Миттєво вся напружуюся і перебираю в голові чоловічі імена. Нарешті згадала, як його звати.

— Руслане, відпустіть! — зірвано прошу.

— Куди ти втікаєш, Есеніє? — хрипко цікавиться він.

Його подих обпікає мені вуха, а я відчуваю, як всередині все стискається. Від цих доторків млість розливається тілом, але я більше не можу собі дозволити слабкості. Мені терміново потрібно покинути цей кабінет.

— Якщо ти тут, то, схоже, теж шукала мене... — хрипко заявляє він.

Я нервово ковтаю і роблю спробу звільнитися, але обійми чоловіка миттю стають міцнішими. І я з жалем розумію, що мені з них не вирватися.

— Я нікого не шукала. Мені просто робота потрібна, тому й прийшла на співбесіду. Якби знала, що це до вас на роботу...

Замовкаю, а чоловік, скориставшись цим, повертає мене до себе обличчям і, відверто заглянувши в мої очі, питає:

— То, що?

— То мене б тут не було, — хрипким від нервів голосом відмахуюся. Але це правда.

Не витримавши його пильної відвертості, опускаю очі. Почуваюся справді жахливо. Хочеться крізь землю провалитися.

— Есеніє, навіщо тобі робота? Мені здалося, ти із забезпеченої сім’ї... Ти ж можеш не працювати?

Стискаю вилиці і таки звільняюся з полону чоловіка. Мені неприємно, що він вважає мене пустоголовою. І, схоже, переконаний, що я стежила за ним після нашої ночі кохання, від чого мені ще більше неприємно. Тому залишатися тут більше не можу. Різко зиркаю на чоловіка і зухвало заявляю:

— Ви маєте рацію, мені не потрібна робота. Ця співбесіда... — знизую плечима. — Це в мене розвага така. Просто захотілося вас іще раз побачити. — видавлюю посмішку, вдаючи притрушену. — А тепер все, моя місія виконана. Я вас побачила. Мені пора. Бувайте!

Розвертаюся та йду до дверей. Хай думає, що хоче. Я не можу тут залишатися. Мені потрібно піти звідси будь-якою ціною.

Але вже біля самісіньких дверей мої плани зазнали краху. Я змушена зупинитися, бо сильна чоловіча рука замикається на моєму зап’ясті.

Спантеличено обертаюся, і моє тіло тріпоче від відвертого погляду великих смарагдових очей. Мені навіть дихати важко, але розумію, що єдиний вихід — це проситися. Бо, судячи з суворого обличчя чоловіка, він налаштований рішуче, і мене це лякає. Та сказати не встигаю нічого, бо він випереджає мене.

— Есеніє, зліпити дурненьку у тебе вийшло відмінно, але зі мною цей номер не пройде. — він примружується і холодно додає. — Тому годі втікати. Я тебе нікуди не відпущу. — він притягує мене до себе й пригортає міцніше. — Я вже хотів шукати тебе, але ти сама прийшла до мене. І тепер мені байдуже, прийшла ти навмисно чи випадково. Для мене головне, що ти поруч.

Голос чоловіка звучить низько. В ньому й натяку на жарт немає. І мені від цього лячно. Схоже, я та проблеми тісно пов’язані. Вони люблять мене, але я не люблю неприємностей. Але втекти від них не вдається. Вони переслідують мене.

— Руслане, відпустіть. Навіщо я вам? — упершись у його груди, прошу.

Мені справді дуже неприємна ця вся ситуація. Адже я навіть уявити не могла, до кого йду на співбесіду. Краще була б ту нахабну кралю з черги пропустила...

— Тобі ж робота потрібна, Есеніє, — пильно дивиться на мене Руслан. — І не потрібно зараз нічого вигадувати. Чи ти вважаєш, що в мене клепки немає і я не можу скласти все до купи? — він витримує коротку паузу, по якій додає: — Якби ти знала з самого початку, що тут я, ти б поводилася по-іншому... Тож не мудруй і втікати не потрібно. Краще он іди присядь. — наказує і веде мене до крісла за столом. Посадивши у нього, пильно заглядає в очі і зірвано просить: — Зачекай секунду. Я зараз повернуся.

Відчуваю, як серце вискакує з грудей. У вухах шумить, і я розумію, що ніяк не можу залишитися працювати у цього чоловіка. Це буде не робота, а пекло.

Кліпаю, коли чую голос чоловіка за спиною.

— Так, милі красуні, співбесіду завершено. Я вже обрав собі дівчину на вакансію секретаря...

В коридорі одразу здіймається лемент. Дівчата обурюються і не дуже приємно висловлюються в мою адресу. Їх можна зрозуміти, але як же соромно мені. Гаразд, якби я ще ніколи не бачила того Сікорського. А так... Навіть не уявляю, як тепер працювати з ним після такого...

Здригаюся від того, що двері у кабінет зачиняються. Прислухаюся, але вже за мить чую голос чоловіка за дверима. Видихаю. Схоже, він вирішив сам попросити красунь на вихід.

Душу отруює неприємний осад цієї ночі. Почуваюся кепсько, нерви здають.