Глава 8

ЕСЕНІЯ

Мій ранок пройшов у зборах. Валізи я так і не розпакувала, тому, збираючись, залишила армагедон у своїй тимчасовій спальні. Зате, он, вся така красива, у діловій сукні, у босоніжках на підборах, готова топати на співбесіду.

Оглядаю себе в дзеркалі. Та, що там казати — богиня. Але сукню я взяла до колін, хоч і червону, але не коротку та ділового стилю. Все стримано. Я розумію, куди йду. Це у клуб можна йти, прикривши лише те, що матінка-природа дала. А тут Божена казала, компанія солідна, тож і прикид має бути солідним.

Хвилююся шалено, адже це не гра на біржі і не крипта, це моя перша в житті співбесіда. Навіть уявлення не маю, як вона відбувається і як усе пройде. Подруга попередила, що кандидаток буде багато, тому я завчасно викликала таксі. І в бізнес-центр теж дісталася завчасно. Але була здивована, бо п’ятеро дівчат уже чекали. Вітаюся та зупиняюся осторонь.

Через кілька хвилин підійшло іще троє дівчат. І я починаю комплексувати на їхньому фоні. Всі такі обізнані, з підвішеними язиками. Одягнені відверто, все напоказ. Яскравий макіяж. Всі привабливі. Почуваюся поміж ними, мов сіра мишка в червоній сукні, лише окулярів для повноти образу не вистачає. Розумію, що це фіаско. Як і усвідомлюю те, що цей пан Сікорський точно обере собі когось поміж цих дівчат, а я в прольоті. Але ж не втікати... Поразку потрібно прийняти гідно. Зрештою, коли мене спиняли невдачі чи проколи? Ніколи. Отож, чекаємо до кінця.

Але коли бачу, як дівчата косяться на мене, починаю нервувати. Бо я у їхні теревені не встрявала.

Пройшло чимало часу, доки до нас вийшов лисий мужчинчик у сірому діловому костюмі та повідомив, що пан Сікорський затримується. Дівчата одразу почали обурюватися, а я подалася по каву до автомата. Але й тут мене чекала невдача — довжелезна черга. Доки вистояла, тої кави перехотілося. Але, взявши напій, повертаюся. Дівчата вже всі на вухах стоять. Від котроїсь чую:

— Мені аж цікаво, кого із нас обере цей Аполлон.

Аполлон? Запитую сама у себе. Щось я не пойняла, це куди співбесіда?

Але чекаю мовчки. П’ю свою каву і вже хочу пройти ту співбесіду, почути оте «ні», та потопати додому та знову вантажити Божену, аби знайшла мені роботу якомога швидше.

Дівчата йдуть у кабінет Сікорського одна за одною. Виходять задоволені, посміхаються. Кожна переконана, що вакансія секретаря її. Моя надія вже згасла, але вперто чекаю.

От підходить моя черга, і тут одна з цих трьох, що прийшли після мене, заявляє.

— Послухай, як там тебе? Підеш після мене. У тебе все одно шансів ноль.

Озираюся на неї і холодно поправляю зазнайкувату красуню, у костюмі з екошкіри, який обтягує її надто сильно. Здається, їй дихати нічим, от вона і борзіє.

— Правильно буде — нуль. І як там тебе... Мене звати Есенія. Іще, піду я згідно черги, і не важливо, які у мене шанси.

Білявка невдоволено фиркає і відвертається. В приймальні повисає тиша. От і добре. За кілька хвилин виходить одна з попередніх красунь, і йду я. Почуваюся уже абсолютно спокійною. Бо розумію свої реальні шанси, але мені байдуже. Йду, спробую, хоч матиму досвід.

Постукавши у двері, входжу в кабінет і завмираю, адже за робочим столом пусто, а біля вікна стоїть високий, кремезний чоловік з коротким чорним волоссям. Стрижка здалася мені знайомою, але відкидаю всі свої підозри й надто впевнено вітаюся.

Чоловік відповідає на моє привітання, не міняючи пози, і холодним тоном наказує.

— Проходьте, присідайте, де вам зручно. І у вас п’ять хвилин, аби переконати мене взяти вас на роботу. Час пішов.

Я спантеличена. Такого я не чекала. Я гадала, будуть вимагати якісь документи, рекомендаційні листи з попереднього місця праці. А тут я повинна переконати його взяти мене на роботу... Аж цікаво, і як я це повинна зробити?

Роблю кілька кроків вперед і зупиняюся. Не знаю, що сказати.

— Ваш час пішов. Як він закінчиться, ви підете. — не обертаючись, нагадує чоловік. — Чи може ви теж прийшли, аби спокусити мене?

Мої очі округляються, мене охоплює ступор, а за ним бере зло. Тому невдоволено випалюю.

— Навіть наміру не мала вас спокушати. Мені робота потрібна.

Чоловік хмикає і, продовжуючи стояти до мене спиною, питає.

— Навіщо вам робота?

Дивно, але його голос теж здається мені знайомим. Та тепер стараюся не дивитися у бік чоловіка.

— Щоб отримувати заробітну плату і жити як всі люди. — кажу практично правду.

— Зрозуміло. Але не переконливо, — кидає чоловік. — А до цього ви де працювали?

— Фізично ніде.

— А не фізично? — суворо питає він.

— Біржа. Крипта. — це третя людина, яка сьогодні дізналася, чим я займаюся насправді.

Піднявши погляд, примружуюся, пильно дивлячись на чоловіка. Тепер цікаво, якою буде його реакція.

Як я і очікувала, чоловік обертається, і я завмираю, адже переді мною стоїть той самий красень, з яким я провела незабутню ніч вчора.

Наші погляди зустрічаються, і я відчуваю, як рум’янець миттєво малює мої щоки. Єдине, що мені зараз хочеться, це провалитися крізь землю, але я не можу навіть поворухнутися.