Глава 2

ЕСЕНІЯ

Увійшовши у свою кімнату, присідаю на ліжко та намагаюся заспокоїтися.

Та прислухаюся до звуків у коридорі. Чекаю, доки батько та мачуха підіймуться до себе. Потім ще зачекала, і коли у будинку стало зовсім тихо, вмикаю люстру та починаю тихо пакувати валізи.

За дві години біля дверей уже стояли три спаковані валізи та дорожня сумка. Забравши ключі від мого маєтку, подарованого покійним братом мого дідуся. І от стою та дивлюся на свої пожитки. Тепер це все потрібно знести вниз та викликати таксі, але найголовніше — нікого не розбудити.

Ще годину я зносила все вниз. Але мені вдалося це тихо та спокійно. Ще через пів години, приїхало таксі, і я поїхала у своє нове життя. Насправді мені дуже страшно. Але я втомилася від життя з батьком. Від коли він одружився вдруге, часу у нього на мене немає. А от для моїх зведених брата та сестер у нього є час, і для них він не шкодує нічого. А мені кожну копійку рахує, і це ображає. От хай тепер і думає, що я вмію тільки його гроші тринькати. Лиш шкода, що на його рахунку так мало коштів було. Бо було б більше. Я б забрала все.

З похмурими думками я ледь не під ранок дісталася до свого маєтку.

Таксист вивантажив мої валізи біля воріт і поїхав. А я ще ледь не годину возилася з заіржавілим замком, доки він піддався мені. Ледь весь манікюр не зіпсувала.

З першими променями сонця, що сходило, я увійшла в будинок. Запорошений, брудний, в якому жахливо пахне. Але в мене вистачило сил лише на те, аби дотягти свої валізи та сумку до будинку. Які я так і залишила в прихожій. Доки все тягала, зросила всі ноги. В які тепер дуже холодно.

Позамикавши все на ключ, йду на пошуки хоч якоїсь кімнати, де можна зігрітися.

Знайшла невелику кімнату з диваном та двома пледами, я вирішила впасти тут. Вимикаю телефон і, закутавшись по самі вуха, ще довго тремчу. Особливо холодно в ноги. Вранішня роса дуже холодна, і я дуже замерзла, при тім, що на дворі літо. Але сон бере мене миттєво.

Прокинулася я пізно. І довго не могла зрозуміти, на дворі вже вечір, чи це все ще ранок. Але на дворі вже вечоріло. Це я зрозуміла, коли увімкнула телефон, на екрані якого побачила годину. Який одразу задзвонив. Це тато. Не хочу з ним говорити, тому скидаю дзвінок. Але він дзвонить знову. Тож усе-таки знімаю слухавку.

— Есеніє, ти де? Куди пішла? — невдоволено питає.

— Подалі від тебе, — фиркаю.

— Есеніє, годі дуріти. Повертайся додому... — просить батько.

— Я не повернуся.

— Есеніє, якщо ти до вечора не повернешся, то потім будеш просити, а я тебе не прийму. Досить показувати комедії. — попереджає батько.

— І не треба мене приймати — відмахуюся. — Ти кричав, що я сиджу в тебе на шиї, що тобі коштів не вистачає... Тож не хвилюйся. Тепер на один рот менше буде...

— Есеніє! — гримає батько.

Та я не хочу більше його слухати і кидаю слухавку. Але при усім мені потрібні кошти. Я останні гроші віддала на таксі. А я їсти хочу. Важко зітхаю. І пити хочу. А тут, мабуть, вода, навіть якщо є, то вона не придатна для пиття.

Тримаю телефон в руках. Довго дивлюся на нього, зважуючись, а тоді таки набираю матір.

Вона знімає слухавку і, навіть не вітаючись, невдоволено бурчить.

— Що вже сталося, що ти мені телефонуєш?

Забираю телефон від вуха, а вона продовжує.

— Що, грошей треба? В мене самої нема. І нема чого мені дзвонити...

Кидаю слухавку, так і не дослухавши. От і поговорили. Я не чекала від матері такої реакції. Я іще слова не сказала. Сльози виступають на очах. Вона спеціально накинулася на мене. Змахую сльози і сама собі обіцяю, що більше ніколи не буду їй дзвонити.

Руки стискаються в кулаки. Почуваюся паршиво, адже я вчора всі кошти вклала, і сьогодні не маю ані гривні. Треба щось вигадати негайно.

І єдине, що я можу — це зателефонувати подругам. Бо більше мені звернутися ні до кого.