ЕСЕНІЯ
Повертаюся додому навмисно пізно. Сьогодні я обнулила батькову кредитку, а там була кругленька сума. Він уже телефоном мені компліментів насипав. Тому зараз дуже сподіваюся, що він вже спить, бо більше слухати його не хочу.
Виїхавши у двір, паркуюся та видихаю, у будинку практично ніде не горить світло. Лише на кухні. Так це, мабуть, кухар Богдан заготовки на завтра робить. Завтра ж у моїх зведених сестер-близнят день народження, тож він клопочеться.
Дійшовши до сходів, набираю повні легені повітря та підіймаюся. Тепер головне — прокрастися до своєї спальні, аби нікого не розбудити і як є впасти в ліжко.
Входжу в прихожу і одразу мружуся, бо загоряється яскраве світло. Ну от нащо батько дав розпорядження понаставляти отих датчиків руху?! Жили собі нормально, так ні, треба було оте ноу-хау.
Знімаю босоніжки на високих підборах і ступаю ногами на прохолодну плитку. Повіки на мить опускаються. Як же добре.
Зітхаю та прямую у простору вітальню. Тут теж встановлені ці датчики руху. І коли загоряється люстра у центрі, я завмираю на місці, бо на одному з диванів сидить батько.
— Доброї ночі! — невдоволено кидає він і, зиркнувши на годинник, питає: — Котра година?
— Не знаю, — роздратовано відмахуюся.
От нащо таке дурне питати, якщо вже подивився на годинник.
— Есеніє, я тебе коли просив приїхати додому? Коли?
— Я була зайнята? — тримаючи двома руками ремінці свого рюкзачка, відмахуюся.
— Звісно, зайнята вона була, — гримить він. — І я навіть знаю чим... — він підіймається та наближається. — Бездумно спускала мої гроші на вітер. Ті ганчір’я, на які ти спустила пів мільйона доларів! Що можна було купити за такі гроші? Це ж, по суті, середньостатистична машина... І зауваж, нова, з салону... — він зупиняється надто близько і роздратовано реве: — Де гроші? Ти, мабуть, ще й своїм вітряним подругам на пів року лахміття накупила. Тобі ж одягнути нічого. А це що за одяг на тобі? — тицяє він на мій короткий білий сарафан.
Я лише нервово ковтаю і примружившись дивлюся на батька. З його криків та жорстокості розумію, Уляна вже йому мізки промила.
— Тату, не кричи, — тихо прошу і одразу додаю: — Я через місяць, максимум два, поверну тобі всі кошти.
— І де ж ти їх візьмеш, скажи мені, будь ласка?! — з іронією питає він і одразу додає: — Ти ж у свої двадцять два пальця об палець не вдарила. Ти ж не знаєш, що таке робота... Сидиш на моїй шиї та тільки соромиш мене. Весілля зірвала, вже пів року минуло, а люди ще досі говорять... Чим тобі Алан не вгодив? — він зиркає на мене очима, повними злості. — Есеніє, так більше тривати не може. Не думай, що я все життя тебе буду утримувати. У мене є інші діти, окрім тебе: Софія, Злата та Натан. Вони теж мають жити нормально. Але ж вони за тобою не встигнуть. Ти встигаєш зливати шалені суми за пів дня. Поясни мені, куди ти поділа таку суму?
Я лише важко зітхаю, але за мене відповідає мачуха.
— Володимире, що ти як маленький?! — шипить вона, спускаючись сходами. — Невже не ясно, куди діла... В онлайн-казино спустила. Вони ж тепер усі там сидять. Робити не хочуть, отож шукають легкої наживи.
Закочую очима, бо ця чорна гримуча змія мене колись доведе.
Батько оглядається на свою дружину, а тоді переводить погляд на мене.
— Есеніє, це правда? Ти граєш у ці ігри? — ошелешено перепитує він.
Не хочу нічого пояснювати чи розповідати, тому випалюю:
— Правда!
Хай моя мачуха тішиться. Одразу зловтішно фиркає і додає:
— Та вона ще, мабуть, згубні звички має. Тож усе пов’язане.
Ходячий експерт, — обурююся подумки, але мовчу. А от батько розійшовся. Годину мене виховував, волав, просив, а тоді заявив:
— І наостанок, Есеніє. У тебе місяць, аби знайти роботу, бо інакше переїдеш жити в будинок дідуся Хоми. І житимеш там на свій кошт. Я втомився від твоїх витівок. Ти за пів року спустила три мільйони... Цікаво, куди? Ти ж нічого не робиш... Куди ти витрачаєш такі суми?
— От і правильно. Хай спробує заробити сама. Прожити сама. Тоді буде знати, як витрачати чужі кошти... — і собі дзявкотить Уляна.
— Уляно! — гримає на неї батько, а тоді переводить погляд на мене. — Есеніє, у тебе місяць, інакше...
— Я тебе почула, — холодно кидаю та йду на другий поверх, оминаючи батька. — На добраніч!
Всередині все кипить. Я піду. І піду з цього дому ще сьогодні. Хай живуть, мов ідеальна родина, а я все псую та соромлю їх.
#255 в Жіночий роман
#887 в Любовні романи
#407 в Сучасний любовний роман
бос та підлегла, сильні почуття_емоційно, важливий вибір_вагітність
Відредаговано: 16.04.2026