Розділ 23

Ігнісар
Я не згадав, як ми повернулися до замку. Ноги самі несли мене знайомими коридорами, але кожен крок лунав чужим. Стіни, вікна, килими — все було таким, як завжди. І водночас — абсолютно іншим.

Мати більше не пройде тут. Не всміхнеться з-за вітража, не нахилить голову, слухаючи новини від послів. Її відсутність була гучнішою за будь-який крик.

— Ігнісаре… — голос Ксанті вивів мене з трансу.

Я зупинився біля її кімнати. Вона стояла поруч, легенько торкаючись мого рукава. Я бачив: вона хотіла щось сказати, але не знаходила слів.

— Відпочинь, — сказав я. — Я ще трохи побуду сам.

Вона кивнула. Не сперечалася. Просто провела рукою по моїй долоні й зникла за дверима.

Я пішов туди, де ще не був сьогодні. До зимового саду.

Це було її місце.

Колись вона приводила мене сюди, коли я був ще малим. Навчала розрізняти запахи трав, показувала, як орхідеї вперто пробиваються крізь холод. Вона казала, що навіть у найглухішу зиму життя знайде шлях.

Сьогодні сад був мертвий. Ніхто не доглядав його останні дні. І все ж… кілька гілочок жасмину трималися за життя. Я опустився на коліна поруч. Провів пальцями по листю.

— Ти ж завжди вірила, що є сила в тому, аби вистояти, — прошепотів я. — Але як? Коли тебе більше немає?

Мені здалося, ніби повітря здригнулося. Наче хтось мовчки поклав руку на моє плече.

І я раптом згадав її останній погляд.

Не страх. Не жаль. А гордість. Справжня, безумовна.

«Ти готовий», — шепотіли її очі.

Я не відчув, як на очах з’явилися сльози. Тихі, як весняний дощ. Вони просто капали, одна за одною, змиваючи рештки гніву, страху, пустоти.

Я дозволив собі плакати. Востаннє.

Ксанті
Я не пішла спати. Просто сиділа біля вікна, обійнявши коліна. Дивилась на темне небо й чекала.

Я знала, де він. У саду. Її улюбленому місці.

Коли я нарешті наважилась спуститися, ніч була вже глибока. Двері до зимового саду були відчинені. Ігнісар сидів на лаві, спершись спиною на холодний камінь, з очима, втупленими в якусь невидиму точку. Але він був іншим.

Спустошеним — так. Але цілісним.

Я не наважилася щось сказати. Просто тихо сіла поруч. Він повільно повернув голову й подивився на мене. А потім — так само повільно — поклав руку мені на коліно.

— Я не знаю, ким я буду тепер, — сказав він. — Але я знаю, ким я не хочу бути. Не хочу бути таким, як він.

Я зрозуміла, кого він має на увазі.

— То стань собою, — прошепотіла я.

І вперше за довгий час він посміхнувся. Сумно, боляче, але по-справжньому.

Ігнісар

Академія Ом Остої виникла з туману, як спогад: знайома, велична, і водночас далека. Вежі здіймалися вгору, мов леза, прорізаючи небо. Камінь стін дихав вогкістю старих таємниць. Я вже знав ці коридори, ці зали, навіть деякі голоси.

Але тепер усе було інакше. Бо я — вже інший.

Поруч зі мною йшли ті, хто пройшов те саме полум’я:
Ксанті — спокійна, стримана, з поглядом, який бачив більше, ніж здавалося.
Дракс — мовчазний, але очі його горіли. Не вогнем, а розумінням.
І Кайрон — наш наставник, чия присутність знову вселяла відчуття, що ми не розпалися остаточно.

— Ти знову прийшов сюди, хоча міг би залишитися при дворі, — сказав Кайрон тихо, коли ми підіймались головними сходами. — Чому?

— Бо саме тут, — відповів я, — усе або почнеться знову, або скінчиться остаточно.

Нас упустили без запитань. Вартові нас знали. Ми вже не були новачками. Ми були тими, хто повернувся.

Ксанті

Я відчула, як повітря Академії змінилось. Наче стіни пам’ятали нас. Наче самі коридори чекали нашого повернення.

Хтось із учнів шепотів наші імена. Особливо його.
— Ігнісар... Він повернувся.
— Кажуть, що тепер він став... іншим.
— Кажуть, Дракс теж з ним. І навіть сам Кайрон!

Я не слухала. Мене цікавив тільки він.

Ми увійшли до західної галереї, де зазвичай збиралися старші. Там нас уже чекали. Привітання було формальним — Академія не знала сентиментів. Але я помітила: хтось із викладачів схилив голову трохи нижче, ніж зазвичай. Хтось — не наважився глянути просто у вічі.

А потім з'явилась Вона.

Магістреса Мір'Авал.

— Ігнісар. Ксанті. Дракс. — Вона глянула на нас повільно, мов відчувала подих минулого. — І навіть Кайрон. Час повертає не лише людей, а й борги.

Кайрон вклонився коротко.

— Ми тут не заради минулого, Мір'Авал. А заради майбутнього.

Вона кивнула, оцінивши прямоту.

— Тоді не гайте часу. Розподіл відновлено. Заняття з завтрашнього дня. А сьогодні... — її погляд зупинився на Ігнісарі. — Сьогодні вам варто піти до Північного Архіву. Є дещо, що чекало саме на тебе.

Ігнісар

Я не став питати. Лише кивнув. Якщо Архів чекав — значить, там було щось важливе. Можливо, навіть відповідь. Або тінь.

Дракс пішов поруч.

— Усе знову починається, брате, — сказав він.

Я подивився на нього. Вперше за довгий час — із вірою.

— Ні, Драксе. Не знову. Тепер — по-справжньому.