Розділ 22

Я не знаю, скільки часу ми просиділи з Ксанті на балконі. Мої сльози давно висохли, лишивши по собі пустку й гіркоту. Вітер ущух, і небо нарешті прорвалося дощем — але він був тихий, мовчазний, наче сама природа оплакувала її разом зі мною.

Я підвівся. Повільно, важко, наче за останні години постарів на десятиліття.

Ксанті обережно взяла мене за руку.

— Ти готовий? — запитала вона м’яко.

Я мовчки кивнув. У мені щось змінилося. Біль не зник — він просто ліг глибоко всередину, і тепер я міг тримати себе в руках.

Ми увійшли до великої зали, де вже чекали. Біля вікна стояв Дракс — руки схрещені, погляд напружений. Поруч, трохи далі — король. Мій… не мій батько. Його спина була рівна, лице — як вирізане з каменю. Але я вже не бачив у ньому батька. Лише правителя.

Вони обернулися, щойно я переступив поріг. Дракс рушив назустріч, хотів щось сказати, але я підняв руку, стримуючи його.

— Не зараз, — тихо. — Потім.

Король лише кивнув. Його обличчя було спокійне, навіть трохи змарніле. Та я не шукав у ньому нічого. Не шукав пояснень. Не зараз.

— Ти був з нею? — спитав Дракс.

— Так, — відповів я сухо. — До кінця.

— Вона пишалась би тобою, — додав він. — І я…

Я знову підняв руку, але вже м’якше.

— Знаю.

Мовчанка затягнулась. Ніхто не наважувався сказати зайвого. Я відчував на собі погляди. І все ж не сказав нічого про те, що дізнався. Не зараз.

Ксанті

Я стояла осторонь, слухаючи їхню розмову. Ігнісар тримався спокійно — надто спокійно. Але я бачила: це була не сила. Це була втому. Справжня, глибока втома людини, яка втратила щось незамінне.

Він говорив коротко, з холодною ввічливістю, а очі його залишалися порожніми. Його завжди палкий погляд тепер згас. Я знала, він досі всередині кричить, просто не дозволяє цьому вирватися назовні.

Мені хотілося щось сказати. Хоч щось. Але всі слова здавалися недоречними. Бо що можна сказати тому, хто щойно втратив матір?

Коли він підійшов до мене, я мовчки взяла його за руку. Вона була холодною, наче камінь. Він навіть не подивився на мене — просто стиснув пальці й кивнув.

— Ходімо, — тихо прошепотіла я, майже не дихаючи.

Ми пройшли коридорами замку в тиші. Лише наші кроки луною віддавались у кам’яних стінах. Він ішов наче в сні, нічого не помічаючи навколо.

У кімнаті він сів на край ліжка, не роззуваючись, не знімаючи плаща. Просто сів і втупився в підлогу. Його плечі трохи здригались, але він не плакав. Просто сидів.

Я повільно сіла поруч. Теж мовчки. Не обіймала. Не тиснула. Просто була поряд. Лише тоді, коли він трохи похитнувся, я поклала руку йому на спину.

Він зробив довгий, важкий вдих. Трохи хитнувся вперед, сперся ліктями на коліна і затис голову в долонях.

— Вона… більше не прокинеться, — прошепотів. Голос був зламаний. — Я тримав її… і нічого не міг зробити.

Мені різонуло в груди.

— Я знаю, — так само тихо відповіла я. — Але ти був з нею. До кінця. І вона це знала.

Він затих. Потім, раптом, просто впав мені на плече, як дитина. Вперше за весь час — не як спадкоємець, не як дракон, не як воїн. Просто як хлопець, якому боляче.

Я міцно обняла його. Не говорила нічого більше.

Ігніса

Наступного дня небо було важким. Сіре, наче затягнуте попелом, і мертве від світла. Я прокинувся ще до світанку — або просто не заснув. У голові все перемішалося: слова, спогади, її погляд, останнє тремтіння пальців у моїй руці.

Ксанті спала, стиснувшись біля мене, її рука все ще лежала на моїх грудях. Вона була поруч усю ніч. Не питала, не тиснула, просто була. І лише це не дало мені остаточно розвалитися.

Я обережно встав, намагаючись її не розбудити. Мені потрібно було побути наодинці.

Вода в мисці була крижана, але я обмив обличчя — намагаючись змити з себе втому, втрату, страх. Марно. Вони в’їлися глибше за шкіру.

Коли настав час, я одягнув темно-синю мантію спадкоємця. На плечах — срібні знаки дому, який я більше не знав, як сприймати. Волосся розчесав назад, обличчя залишив відкритим. Мати не любила масок.

Палацова площа була повна. Люди вийшли, попри холод, попри пронизливий вітер. Вони мовчки стояли, дивилися на білу труну, вкриту ліліями.

Я стояв поруч, поруч із Ксанті, з Драксом, з батьком.

Хоча ні. З тим, кого я з дитинства вважав батьком.

Я не дивився на нього. Не міг.

Священник щось говорив — про шлях душі, про честь, про вічність. Але слова здавалися порожніми. Я слухав лише шум вітру і власне серце, яке глухо гупало в грудях.

Коли прийшла моя черга говорити, я зробив крок уперед.

— Вона була сильною. Мудрою. Живою. — Голос трохи зірвався, але я вдихнув. — Вона була не просто королевою. Вона була матір’ю. Тією, хто ніколи не відвертався. Тією, хто завжди вірив, навіть коли всі інші сумнівалися.

Я зробив паузу. Поглянув на труну. Потім додав тихо:

— Вона віддала все, аби я стояв тут. І я стоятиму. Для неї.

Тиша після цього була майже фізичною.

Труну опустили в склеп. Я не плакав. Сльози вже давно висохли. Але щось всередині мене лишилося там — разом із нею.

Коли все закінчилося, я стояв останнім. Люди вже почали розходитися, а я не міг відійти.

Ксанті підійшла до мене, не кажучи ні слова. Просто взяла за руку.

Я поглянув на неї — вперше за день — і кивнув.