Розділ 21

Ігнісар

Крізь пелену дощу і грому замаячив знайомий силует веж — королівський палац. Високі шпилі мовби прорізали самі небеса, а прапори з гербом Фарсірії розвівались на вітрі, сплутані бурею. Ми спікірували вниз, і наші крила вдарили повітря з такою силою, що воно вивергло громовий гул. Кам’яне подвір’я задрижало під нашою вагою, коли я приземлився першим. За мить — і інші були поряд.

Не гаючи ні секунди, я ринув уперед. Перетворення зникло ще на ходу — луска щезала, шкіра знову ставала людською, а ноги несли мене через знайомі коридори. Слуги завмерли, щойно побачили мене — мокрого, подряпаного, з очима, які палали рішучістю.

— Принц?.. — почув я за спиною розгублений голос.

— Потім! — різко кинув я, навіть не озираючись. — Відведіть мене до королеви. Негайно.

Двоє слуг обмінялися переляканими поглядами, але один із них швидко рушив уперед, вказуючи шлях. Ми мчали галереєю, повз стражу, що автоматично ставала струнко, хоча в очах кожного читався шок. Я чув, як хтось пробував щось запитати, як хтось вигукнув моє ім’я, але все те було десь далеко, неважливо.

Нарешті — двері її покоїв. Стражники біля входу здригнулись, але не зупинили мене. Я відчинив їх сам, різко, так, що вони вдарилися об стіни.

В кімнаті було тихо. Над ліжком, оповитим білими фіранками, схилилася цілителька. І в тому ліжку — вона. Моя мати. Королева.

Бліда, з затемненими очима, з глибоким подихом, що ніби зникав поміж кожним наступним ударом мого серця. Але вона була жива.

— Матусю… — прошепотів я, і підійшов ближче, падаючи на коліна біля її ліжка. — Я тут. Я встиг.

Її пальці ледь ворухнулись. Її вуста сіпнулись у слабкій усмішці. І цього було достатньо.

Ксанті тихо увійшла слідом.

— Матусю… — прошепотів я, тримаючи її долоню в своїй. Вона була холодною, мов із воску. — Я тут. Я прилетів.

Її повіки ворухнулись, і за мить очі повільно відкрилися. Втомлені, затуманені, але ще живі. Усмішка торкнулась її вуст, і вона ледь чутно мовила:

— Ігнісар… мій син…

Я нахилився нижче, ковтаючи клубок у горлі.

— Я привів Ксанті, — сказав я лагідно. — Вона моя наречена. Я хотів, щоб ти її побачила.

Ксанті зробила крок уперед і мовчки вклонилась. Її постать світилась стриманою повагою, а в очах була тривога.

Мати перевела погляд на неї. На мить її обличчя просвітліло.

— Вона… гарна… — прошепотіла вона. — Бережи її, Ігнісаре. Якщо ти любиш — не відпускай.

— Я ніколи, — я стиснув її руку сильніше. — Але зараз не про це. Мені треба знати — хто це зробив? Хто отруїв тебе?

Вона заплющила очі. На її обличчі з’явився гримаса болю — не від фізичної муки, а від того, що ховала в собі роками.

— Ігнісаре… — її голос став слабшим, хрипкішим. — Я… я не можу піти, не сказавши тобі правди…

Я затамував подих.

— Що ти маєш на увазі?

Вона знову відкрила очі. Тепер у них не було ані туману, ані слабкості — тільки сум і рішучість.

— Король… він не твій батько…

Світ навколо ніби похитнувся. Я не повірив одразу. Стиснув її руку ще дужче.

— Що?.. Як це…?

— Ти… ти народжений з любові… але не з обов’язку… — їй ставало дедалі важче говорити. — Твій справжній батько був… інший… Його давно вже немає серед живих. Але він був добрий. Він… був драконом вільним… вогняним… — вона задихнулась. — Я кохала його. А ти… — її очі заблищали сльозами. — Ти — його частина.

— Чому ти мовчала?.. — прошепотів я, серце гупало так, ніби от-от вибухне.

— Я хотіла… захистити тебе… Якщо б король дізнався… — вона знову захрипіла. — Він не зміг би прийняти тебе. Ти — спадкоємець… але не його кров…

Її очі ще раз зустрілися з моїми. В них було останнє тепло.

— Пробач, що мовчала… Я любила тебе понад усе…

— Я теж тебе люблю, — прошепотів я, вже не стримуючи сліз. — І завжди любитиму.

Її пальці злегка стиснули мої — востаннє. Вона вдихнула востаннє — коротко, уривчасто. Її очі лишились трохи прочинені, але погляд уже не фокусувався.

— Мамо?! — я схопив її плечі. — Мамо, будь ласка! Ні! НЕ ЗАРАЗ!

Мене ніби прорвало. Я зламався, затрусив її, як дитина.

— ПРОКИНЬСЯ! ПРОШУ! Я ТУТ! Я Ж ПРИЛЕТІВ! МАМО!!!

Сльози вже давно струменіли по обличчю, розмазуючи бруд і піт. Я впав на коліна, обіймаючи її, не звертаючи уваги, що її тіло вже холодніє.

— НІ! НІ! ТИ НЕ МОЖЕШ! — кричав я, втрачаючи голос. — Я ЩЕ НЕ ВСЕ СКАЗАВ! Я Ж ТІЛЬКИ ПОВЕРНУВСЯ!

У двері вбігли слуги, хтось закликав лікарів. Першим влетів Дракс, потім — Кронос, Ікар, Кайрон… навіть батько — той, кого я ще хвилину тому вважав своїм. Всі зупинилися, ошелешені. Ніхто не смів нічого сказати.

— Зробіть щось! — я ричав, не відриваючи погляду від її обличчя. — ВОНА ЩЕ МОЖЕ! ВОНА МАЄ ЖИТИ!

— Ігнісаре… — Ксанті кинулась до мене, стала на коліна поруч, поклала руку на мою. — Вона… вона вже пішла…

— НІ! — я вичавив з себе. — ВОНА МЕНІ ПОТРІБНА! Я Ж НЕ ВСТИГ… Я НЕ ВСТИГ…

Я тряс її ще і ще, притискав до грудей, як дитина м’яку іграшку, яка вже ніколи не скаже "люблю".

Ксанті знову поклала руку на мою.

— Ігнісаре… Відпусти… Будь ласка… Її вже немає…

— Замовкни, — прошепотів я, не дивлячись на неї. — Вона ще може… Вона… вона…

Але всередині я вже знав — більше не скаже, не гляне, не усміхнеться.

Мати померла. А разом із нею — частина мого серця.

Я вибіг на балкон, наче тікаючи від усього світу. Вітер одразу обпік лице, просочився крізь одяг, але я не зважав. Впав на коліна просто на мокрий камінь. Дощ ще не почався, але небо було важке — як і мої груди.

Я не плакав — я захлинався. Повітря не вистачало, серце билося десь у горлі, а з губ зривалися хриплі, майже беззвучні вигуки.

— Чому?.. Чому ти пішла?.. Я ж… Я тільки… — я притиснув кулаки до обличчя, ніби міг стерти з себе цей біль.

Кроки за спиною — легкі, обережні. Я не обернувся. Не міг. Не хотів.

Ксанті.

Вона не казала ні слова, просто присіла поруч і на мить мовчала. Тиша між нами була живою — пронизливою, справжньою.

Я відчував, як вона дивиться на мене. Не жаліє — розуміє.

— Ігнісаре, — нарешті сказала вона тихо. Голос не тремтів, але був наповнений теплом. — Я знаю, як це болить.

Я здригнувся. Мені хотілося в неї врізатись — накричати, що вона не знає, не може знати. Але не було сил. І тому я мовчав.

Ксанті не чекала дозволу. Вона простягла руку й доторкнулася до мого плеча. М’яко, несміливо.

— Вона тебе любила. Дуже. Я бачила це. І вона знала, що ти прилетиш. Вона вірила в тебе до останнього подиху.

— Вона помирала, а я… я нічого не зробив! — мій голос був зірваний. — Я не зміг її врятувати!

— Це не твоя провина, — прошепотіла Ксанті. — Ти зробив усе, що міг. Вона померла з твоїм ім’ям на вустах. Ти був поруч. Це — головне.

Я нарешті обернувся. Подивився на неї крізь сльози. Вона була зовсім близько, очі вологі, але спокійні. Вони тримали мене, коли я сам не міг стояти.

— Я не знаю, що робити далі, — зізнався я, стиха. — Вона була всім…

— Тепер я з тобою, — відповіла Ксанті. Просто. Щиро. Без пафосу.

Вона обійняла мене — не як героїня чи чаклунка, а як дівчина, яка любить. Її дотик був тепліший за вітер, сильніший за розпач.

І я дозволив собі плакати далі — вже в її обіймах. Не тому, що став слабшим. А тому, що нарешті не був один.