Розділ 20

Ігнісар

Я більше не збирався чекати. Слова палали в горлі, але не було часу для них. Єдине, що лишалося — діяти.

Я різко розвернувся, відштовхнув двері сусідньої кімнати, і, не думаючи, вистрибнув крізь велике вікно. Скло розлетілося навсібіч, і я миттєво відчув пронизливий холод вітру, що бив у лице. Але вже за мить — моє тіло оповила жарка хвиля перетворення. Крила прорвались зі спини, шкіра вкрилась лускою, легені запалали вогнем.

Я рикнув — голосно, з болем і рішучістю — і змахнув крильми.

Позаду — ще один рик. Ксанті. Її драконяча форма, сріблясто-біла, з м’яким світлом у очах, злетіла слідом. За нею — темні силуети Кроноса і Кайрона. Вони не вагалися. Ми летіли.

Гори під нами стогнали від вітру. Важкі сірі хмари нависали над хребтами, ніби сама природа хотіла зупинити наш шлях. Дощ почав хльостати по крилах — холодний, колючий, пронизливий. Але ми не зупинялися.

Я летів попереду. Мої очі палали. Я бачив усе — хижі скелі, чорні хмари, спалахи блискавок над головою. Але небо не могло нас зупинити. Жодна сила не змусить мене відступити, коли моя мати бореться за життя.

— Тримайся, — пролунав голос Ксанті в моїй голові. Її телепатичний шепіт був єдиним теплим у цій бурі. — Ми вже близько.

Я кивнув, не озираючись. Удар блискавки розрізав небо збоку, але ми пролетіли далі, мов стріли долі.

І я присягнувся — навіть якщо це мій останній політ, я доберусь до неї. До моєї матері. І встигну.