Розділ 19

Кайрон

Я сперся на дверну раму, пропускаючи Шадгара вперед. Він зняв корону і з полегшенням кинув її на старий дерев'яний стіл, що скрипів від кожного дотику. Ми були в гуртожитку хлопців, де колись починалася наша дружба.

— Іди сюди, — махнув я рукою і зачинив двері. — Поговоримо, як у старі часи.

Моя кімната була майже такою ж, як і тоді: кілька книжок розкидані на столі, потертий килим на підлозі, запах сухих трав від засушених рослин на полиці. Тільки от місця стало більше — Ігнісар тепер жив зі своєю Ксанті в окремому будинку.

Шадгар кинувся в знайоме крісло, яке мало не розвалилося під ним, і розсміявся.

— Пам’ятаєш, як ми з Ірієм хотіли перехитрити Кроноса на уроці зіллєваріння? — кинув він з хрипотою в голосі.

Я засміявся, витягуючи кухлі.

— Ще б пак! Ви обидва тоді ледь не підпалили лабораторію! А потім валялися на підлозі, покриті сажею, як пара ідіотів.

— І Ірій тоді ще, здається, вибухнув: «Це все Кайрон винен! Він же нас підбурив!» — Шадгар намагався говорити крізь сміх.

Я голосно розсміявся, кидаючи йому кухоль з чаєм.

— І правильно зробив, — жартома буркнув я. — Але я йому відплатив: змусив читати лекцію для всього гуртожитку про безпеку в алхімії.

Ми ще довго згадували ті безтурботні дні: наші викрутаси, жарти, невинні дурниці. Сміялися так щиро, як давно вже не сміялися.

І раптом, посеред чергового спалаху сміху, Шадгар тихо промовив:

— Як добре було тоді… Особливо зараз це розумієш, коли королева захворіла…

Я завмер.
Сміх миттєво згас.
Відставив кухоль і втупився в нього.

— Що ти сказав? — запитав я, голос прозвучав хрипко.

Шадгар опустив погляд, наче лише зараз збагнув, що вирвалося з його вуст.

— Вона... вже деякий час нездужає, — ледь чутно сказав він. — Лікарі не можуть зрозуміти, що з нею. Я не хотів турбувати ні тебе, ні Ігнісара. У всіх вас своє життя...

Я відчув, як в грудях щось важке й холодне опустилося. Всі ці спогади про минуле, весь наш сміх — усе раптом здалося далеким і беззахисним перед обличчям біди.

— Ти не повинен був тримати це в собі, — глухо сказав я. — Ми сім'я, Шадгаре. Завжди були і залишимося нею.

Шадгар втомлено усміхнувся.

— Знаю... Просто іноді хочеться бодай трохи побути в тих часах, коли все було простіше.

Я стиснув його плече, дивлячись йому прямо в очі:

— Ми разом це переживемо. Як і все інше.

Він кивнув.
І в тиші, що настала, ми обидва знали: гра закінчилася. Настав час діяти.
 

Тиша висіла між нами кілька довгих хвилин. Я відчував, як Шадгар намагається зібрати себе докупи. Щоб розрядити атмосферу, я налив нам ще чаю і запитав:

— А ти сам як? Окрім… — я обережно кивнув у бік, натякаючи на королеву.

Шадгар ледь всміхнувся.

— Як завжди. Корона важка, обов'язки ще важчі… — Він ковтнув напій і, трохи повеселівши, додав: — А от скажи мені краще: як там наш Ігнісар? Як з Ксанті? Все так серйозно?

Я не втримав посмішки.

— Та ще й як серйозно, — сказав я, відкинувшись на спинку стільця. — Вони такі… щасливі разом, що на них дивитись іноді навіть боляче. Уявляєш, який з нього вийшов господар? Тягав меблі, сам щось там майстрував…

Шадгар розсміявся:

— І все заради Ксанті, так? Міг би й мене покликати допомогти.

— Ну знаєш, вони тепер самі по собі… Ігнісар навіть якось сказав, що хоче, щоб у їхньому домі була лише їхня енергія, без "чужих втручань".

Шадгар підняв брову:

— О, он як! — Він хитро усміхнувся і, ковзнувши поглядом у бік дверей, нахилився до мене ближче. — І як ти думаєш, вони вже…

Я спочатку не зрозумів, про що він, але коли Шадгар кивнув багатозначно і підморгнув, я зрозумів. Я пирхнув, ховаючи сміх.

— Ти ще питаєш? Вони ж разом живуть! — прошепотів я, хоч навколо нас нікого не було.

Шадгар зареготав, відкинувшись на спинку крісла.

— Та я ще тоді, на прийомі, бачив, як він на неї дивився! Очима знімав, — промовив він, насилу втримуючи серйозний вигляд.

Я махнув рукою.

— А вона? Вона на нього дивилась так, ніби він сам Крилатий Дракон, спущений з небес!

Ми обидва розсміялися, як в юності, не стримуючись.

— Бідні стіни їхнього будинку, — видав Шадгар крізь сміх. — Я б туди не заходив без попередження.

Я ледь не впустив кухоль.

— Ти ще скажи, що треба дошку з написом прибити: "Не турбувати!"

Шадгар стукнув кулаком по столу:

— Точно! Я б ще дракончика намалював із табличкою: "Тут кохання в повітрі!"

Ми довго не могли заспокоїтись, а коли нарешті видихнули, я відчув, як нам обом стало легше.

Минуле, теперішнє, навіть їхні жарти про доросле життя — усе це об'єднувало нас сильніше, ніж будь-які присяги чи титули.
Ми були друзями. І залишалися ними, попри все.


Коли сміх нарешті вщух, ми обидва відчули, як втома накриває нас хвилею. Шадгар потягнувся, хруснувши плечима.

— Старіємо, брате, — пожартував він, позіхаючи. — Раніше могли ночами сміятися і дуріти, а тепер...

— А тепер ледве до ранку доживаємо, — підхопив я, теж ледве стримуючи позіхання.

Ми обмінялися поглядами, і я махнув рукою в бік невеликого диванчика біля стіни.

— Якщо хочеш, можеш залишитися тут. Все одно пізно вже повертатися до замку.

Шадгар, не роздумуючи, кивнув.

— Ще й хто мене там чекає... Королева спить, радники теж. А тут спокійно.

Я встав, щоб підкинути дров у камін. Тепле світло заповнило кімнату, і на якусь мить стало так затишно, що серце щемнуло від спогадів. Колись ми всі — я, Шадгар, Ірій — разом засинали в гуртожитку після довгих ночей розмов і сміху.

— Добраніч, Кайроне, — озвався Шадгар, уже вмощуючись на диванчику.

— Добраніч, Ваше Величносте, — я вклонився йому, а тоді підморгнув.

Шадгар посміхнувся:

— Сьогодні я просто друг.

Я засміявся тихо й побажав ще раз добраніч. Ліжко під моїм тілом видалося особливо м'яким цієї ночі. І перш ніж я встиг навіть подумати про щось ще, сон накрив мене теплим ковдрою спокою.