Розділ 17

Ігнісар

Я чекав їх під аркою, і коли нарешті побачив постаті батька й Ксанті, моє серце раптом забило швидше. Ксанті виглядала такою гарною на фоні яскравого світла саду, що на мить я забув про все навколо.

Вони підійшли ближче, і батько, глянувши на мене з тим знайомим лукавим поглядом, який означав, що зараз буде якийсь жарт, прокашлявся.

— Скажи-но мені, Ігнісаре, — промовив він із хитрою посмішкою, — ти часом не ображаєш цю дівчину? Бо якщо так, я тобі ліску зачистю… і гребінь теж, — додав, насилу стримуючи сміх.

Я розгублено кліпнув очима, розуміючи, що це був жарт, але все одно поспішив відповісти.

— Ні! Що ти таке кажеш, батьку! — вигукнув я занадто голосно. — Я… я ніколи б не образив Ксанті.

Мої очі зустрілися з її поглядом, і я побачив, як у її очах спалахнула легка усмішка. Вона вміла однією лише посмішкою заспокоїти мене.

Батько нарешті розсміявся і схвально кивнув.

— Оце мені подобається. Вона важлива не тільки для тебе, Ігнісаре. Вона важлива для всіх нас.

Його слова змусили мене насторожитися. Було в них щось більше, ніж просто турбота. Наче він хотів щось сказати, але стримався. Я нахмурився, але вирішив нічого не питати одразу. Ксанті теж виглядала якось напруженою — так, ніби вела в душі невидиму боротьбу.

Я наблизився до неї і взяв за руку. Її долоня була теплою, але легенько тремтіла.

— Все добре? — тихо спитав я, нахиляючись ближче.

Вона змусила себе усміхнутися, але її очі говорили інше.

Я зрозумів: щось сталося. І рано чи пізно вона мені про це розповість.

Ксанті

Ми вийшли на терасу. Вечір був теплий і тихий. У повітрі витав аромат свіжої м'яти й медових квітів, а над нашими головами мерехтіли гірлянди світляків.

Тераса виходила прямо на річку. Я зупинилася на мить, слухаючи шепіт води й відчуваючи, як легкий вітерець торкався мого обличчя.

Ми сіли за великий дерев’яний стіл із вишитою скатертиною. На столі вже стояли чашки з чаєм. Поруч зі мною влаштувався Ігнісар, а трохи далі сиділи його друзі — Кронос, Ріон і Ікар. Брат Ігнісара, Дракс, розвалився на лавці, поглядаючи на нас із веселою хитринкою в очах. Кайрон, їхній наставник, був спокійний, уважно стежачи за розмовою.

Я обхопила теплу чашку долонями, намагаючись приховати хвилювання. Бути поруч із Ігнісаром завжди змушувало моє серце битися швидше.

Батько Ігнісара всміхнувся й запитав:

— То як ви познайомилися?

Я кинула на Ігнісара погляд і ледь усміхнулася, заохочуючи його почати.

Ігнісар почухав потилицю й зніяковіло всміхнувся:

— Ми навчалися на одному курсі, але не були знайомі. Зустрілися випадково в кафе.

— Дуже "романтично", — буркнула я, не стримавши іронічної посмішки.

Кронос тихо хихикнув, а Ріон усміхнувся, киваючи.

— Я купував каву, — продовжив Ігнісар, — і, повертаючись, не помітив її…

— І врізався в мене! — швидко вставила я, згадавши той момент.

— Вся кава розлилася, — винувато додав Ігнісар.

— Переважно на мені! — підкреслила я, не втримавшись від сміху.

— Вона почала кричати, — здавалося, Ігнісар сам собі не вірив, розповідаючи це. — Так голосно, що всі обернулися.

Ікар ледь не вдавився чаєм від сміху, а Дракс уже відкрито реготав.

— І назвала тебе… — нагадав батько, хитро приглядаючись до нас.

— Диваком незграбним! — вигукнули ми в унісон.

— І змусила мене заплатити за нову сукню, — докинув Ігнісар із вдаваним стогоном.

— То ти ще й шляхетний незграба! — пожартував Дракс, підморгуючи брату.

Усі засміялися.

Я притисла чашку до грудей і, дивлячись на Ігнісара, прошепотіла:

— Якби не та кавова катастрофа, ми б, можливо, й не звернули одне на одного уваги.

Він підняв на мене очі, повні тепла й ніжності, і я зрозуміла: все сталося саме так, як мало статися.

Всі трохи заспокоїлися після сміху, і за столом настала коротка пауза. Батько Ігнісара, схоже, розважався нашими забавними спогадами, але все ще не переставав уважно спостерігати за нами. Потім він знову запитав:

— А коли ви зрозуміли, що ви — істинна пара?

Це питання стало несподіваним, і я подивилася на Ігнісара, а він, злегка насупившись, задумався. Я ж прикусила губу, намагаючись зібрати думки.

Ігнісар перший зламав мовчанку:

— Я думаю, це сталося не одразу. Спочатку було важко зрозуміти, чи це просто якась пристрасть чи справжні почуття… Але потім, коли я почав більше дізнаватися про Ксанті, її світ, її погляди на життя… Я зрозумів, що вона доповнює мене в тому, чого мені не вистачало. І я відчув, що хочу бути з нею не через те, що так зручно чи приємно, а тому що без неї я не можу.

Я підняла на нього очі й відчула, як моє серце розцвіло від його слів. Я завжди знала, що це щось більше, ніж просто почуття. І коли настала моя черга говорити, я зізналася:

— Я зрозуміла, що це саме те, коли я почала відчувати себе повною лише поруч з ним. Я не думаю про себе, коли він поряд. Я думаю тільки про нас — про те, як ми будемо рухатися вперед разом, підтримуючи один одного.

Ріон, який весь цей час слухав нас уважно, нахилився вперед, посміхаючись:

— А що саме змусило вас це усвідомити? Яка була та мить, коли ви зрозуміли, що це справжнє?

Я замислилася, намагаючись згадати той момент, а Ігнісар, відповідаючи, поглянув на мене:

— Я думаю, це сталося після того, як ми пережили разом кілька випробувань. Кожен момент, коли ми підтримували один одного, навіть коли це було важко, робив нас ближчими. Кожен раз, коли ми, навіть у найскладніших ситуаціях, знаходили час для того, щоб вислухати одне одного, я почувався все більш впевненим, що це — не випадковість. Це був момент, коли я зрозумів: її місце — поруч зі мною.

Я слухала його слова і відчула, як серце стискається від ніжності.

— Для мене це стало очевидним, коли ми пережили той момент, коли я була на межі… коли все навколо валилося. І ти був поруч, не залишив мене. Це була та сама мить, коли я зрозуміла, що ніщо не розділить нас, — додала я, поглянувши на Ігнісара з теплом у очах.

Батько Ігнісара усміхнувся, похваливши нас:

— Це добре, що ви знайшли одне одного. Тому що, коли ви з'єднуєте два серця в справжньому коханні, навіть час і труднощі не можуть вас розірвати.

І навіть Кайрон, який мовчав усе це час, нарешті заговорив:

— Іноді ми шукаємо любов, вважаючи, що вона має виглядати певним чином. Але справжнє кохання — це не завжди те, що ми очікуємо. Воно може бути там, де ми не сподіваємося, і саме це робить його справжнім. Це коли ви стаєте один для одного більш важливими за будь-що інше.

Всі замовкли, обмірковуючи його слова. Я відчула, як цей момент глибше вкарбувався в мою душу, як ми всі разом стали частиною чогось значущого, що йшло набагато далі за прості слова.