Розділ 13

Ігнісар

Я відчував, як кожна клітина мого тіла кричала від болю. Луска, яка нещодавно стала такою потужною частиною мене, тепер була моїм найбільшим ворогом. Я косився на щипці, що мали виривати лусочку, і моє серце билося все швидше. Коли погляд упав на голку, я відчував, як весь мій внутрішній світ перевертається.

— Ні… — ледве змусив себе вимовити це слово. Мій голос здавався таким слабким, а біль — таким величезним.

Ксанті була поряд, її руки м’яко обвивали мою величезну голову, і я відчував її тривогу. Вона намагалася заспокоїти мене, але я не міг просто підкоритися. Мій погляд не міг відірватися від того, що мені належало пережити, і я бачив, як її очі наповнюються співчуттям. Вона намагалася залишити мені хоч трішки спокою, але я відчував, що цього недостатньо.

— Я не хочу цього… — я ще раз шепотів, але мої слова були наповнені більше панікою, ніж рішучістю.

Ксанті нахилилася і поцілувала мене в луску, її теплий дотик на мить заспокоїв мою душу, але не тіло. Вона дивилася на мене з надією, але я знав, що зараз це було тільки моє випробування.

Коли щипці стиснулися на моїй лусці, я напружився всім тілом. Кожен м’яз, кожен нерв був у стані бойової готовності. Але це не допомогло.

Раптовий ривок — і пронизливий біль вибухнув у шиї, розлітаючись по всьому тілу, наче блискавка. Я не стримався — дикий рик вирвався з моєї пащі, змішуючись із глибоким, болісним виттям. Інстинкти кричали, що треба захищатися, що треба втекти, але я змусив себе залишитися на місці.

— Ігнісар, будь ласка! — Ксанті обійняла мене за голову, погладжуючи між рогами, її голос тремтів від хвилювання. — Все добре… Я тут… Зі мною ти впораєшся…

Я дихав уривчасто, очі наповнилися сльозами люті та болю. Я відчував теплу рідину, що стікала з відкритої ділянки, звідки вирвали мою луску.

— Ще трохи, — пробурмотів Кронос, і я почув, як метал знову зловісно клацнув.

Я стиснув кігті в землю, відчуваючи, як наступний спалах болю вириває мене з реальності. Глухий рик знову вирвався з моїх грудей, змішаний із розпачем і злістю.

Ксанті торкнулася моєї морди, її губи тремтіли, але вона не відступала.

— Ігнісар, дивись на мене… — прошепотіла вона, і я змусив себе сфокусуватися на її обличчі, а не на жахливому відчутті, що мене шматують.

Її очі були повні сліз, але в них було щось ще — рішучість.

— Ти сильний… Ти витримаєш…

Її слова, її тепло… Вони були єдиною річчю, що утримувала мене на краю прірви болю.

Коли щипці знову стиснулися на моїй шиї, я вже ледве тримався. Болісні спалахи розходилися тілом, залишаючи після себе пекучий слід. Я більше не міг стримуватися — рик, наповнений відчаєм і болем, вирвався з моїх грудей, змусивши землю під нами здригнутися.

Ксанті, що весь цей час тримала мене, сильніше притиснулася до моєї голови, її пальці ніжно, але впевнено ковзали по моїй морді.

— Це остання… — її голос тремтів, але вона намагалася бути спокійною.

Я відчув останній ривок — і новий вибух болю змусив мене заричати ще голосніше. Очі звузилися від агонії, кігті дряпнули землю. Але Ксанті не відступала.

Вона швидко повернулася до Кроноса, її очі блищали від стриманих сліз.

— Все? Більше не треба? — її голос був повний надії, майже благання.

Кронос мовчки дивився на відкриті рани на моїй шиї, на луску, що валялася на землі. Він важко зітхнув і кивнув.

— Так, більше не треба.

Я ледве чув його відповідь через біль, що пульсував у моєму тілі, але слова Кроноса принесли мені хоч якесь полегшення.

Ксанті знову обійняла мене, її теплі губи торкнулися моєї морди.

— Все скінчилося… Ти впорався… — прошепотіла вона.

Я глибоко видихнув, відчуваючи, як напруга поступово спадає. Але навіть попри виснаження і біль, я знав — якби не вона, я б не витримав.

Але це ще не все.

Кронос не дав мені часу відпочити. Я почув, як він щось дістав, і вже за мить його голос змусив мене напружитися.

— Голка. Це останнє, що потрібно.

Я не рухався. Не тому, що не міг, а тому, що боявся знову втратити контроль.

Ксанті одразу це відчула. Її руки знову торкнулися мене, провели по моїй морді, погладили між рогами, потім опустилися до шиї.

— Ти ж сильний, — її голос був теплим, обіймав мене так само, як і її пальці. — Ти зможеш.

Вона гладила мене так ніжно… Я б витримав ще сотню уколів, ще тисячу ривків луски, якби вона просто не зупинялася. Якби її руки залишалися на мені.

Я ледве стримав зітхання, коли її пальці ковзнули до вух, до мого загривка.

Кронос не став чекати. Холодний метал торкнувся моєї шкіри — і за мить гострий біль пронизав мене.

Я не заричав.

Не смикнувся.

Просто зосередився на тому, як Ксанті проводила пальцями по моїй морді. Як шепотіла щось заспокійливе. Як стирала з мене залишки страху.

Голка пішла глибше. Мої м’язи сіпнулися, але я не вирвався.

Вона продовжувала гладити мене, і я хотів лише одного — щоб це не закінчувалося.

— Все… — нарешті сказав Кронос.

Я не відповів. Просто заплющив очі, впиваючись у це відчуття.

Ксанті ніжно притиснулася до мене.

— Ти впорався…

Я знову глибоко видихнув.

Якби біль був ціною за її дотики, я б пройшов через це ще раз.

Ксанті не відходила. Її руки все ще ковзали по моїй морді, м’які й теплі, наче лагідний вітер після бурі. Я відчував, як з кожним новим дотиком біль відступав, залишаючи після себе щось інше. Щось, від чого у мене стискалося серце.

— Більше не болить? — її голос звучав так тихо, ніби вона боялася порушити цей момент.

Я ледь чутно видихнув, не знаючи, що відповісти. Біль ще був, глибоко всередині, та він більше не мав значення. Не поруч із нею.

Її пальці рухалися повільно, обережно, мовби вона боялася зробити мені ще болючіше. Але я хотів більше.

Я підняв голову і слабко притиснувся до її долоні. Вона завмерла, а потім її губи розтягнулися у легкій усмішці.

— Ти як великий кіт… — прошепотіла вона, проводячи пальцями між моїми рогами.

Мені не було соромно за цей порівняння. Якщо кіт відчуває те ж саме, що і я зараз, коли його гладять — то я не проти.

Кронос закашлявся, нагадуючи про свою присутність.

— Йому потрібно відпочити, — сказав він, але його голос був ледь стримано розважливим.

Ксанті подивилася на мене.

— Відпочинеш?

Я міг би… але не хотів втрачати цієї миті. Не хотів, щоб її руки зникли з моєї морди, щоб тепло її долонь зникло, як усе хороше в моєму житті.

Я не відповів. Лише знову потерся щокою об її долоню, вдихаючи її запах, відчуваючи її близькість.

Вона засміялася, її пальці торкнулися моєї шиї ще раз, повільніше, ніжніше.

— Добре… Тоді я залишуся ще трохи.

І я нарешті заплющив очі. Можливо, перший раз за цей час відчуваючи справжній спокій.