Розділ 9

Кайрон

Я зайшов до кабінету Ірія, і одразу мене накрила хвиля спогадів. Тут нічого не змінилося: ті ж полиці, заставлені книгами, камін із тріскучим вогнем, і стіл, завалений пергаментами. Ірій, схилившись над якимось звітом, підвів голову, коли я зачинив двері.

— Ну що, старий друже, навіть тепер, через стільки років, я бачу, ти все ще не відпочиваєш, — кинув я, злегка посміхаючись.

— А ти, Кайроне, не змінився. Знову без стуку? — відповів він, але в голосі чувся не докір, а тепла нотка.

— Як інакше? Ти ж знаєш мене. Хтось має розворушити твоє одноманітне життя.

Ірій жестом запросив мене сісти. Я обрав місце ближче до каміна й, зручніше вмостившись, задумливо подивився на вогонь.

— Пам’ятаєш, як ми сиділи біля вогнища в лісі? Тоді ми були просто хлопчаками, повними мрій і дурних ідей, — почав я.

— Пам’ятаю, — усміхнувся Ірій. — І як ти тоді мало не спалив наш намет через "невинний експеримент".

— Ех, який був час! Ми тоді навіть уявити не могли, що колись станемо… ким ми є зараз, — сказав я, трохи задумавшись.

— І як тепер? Ти задоволений тим, ким став? — спитав він, схиливши голову на бік.

Я замовк на мить, розглядаючи язики полум’я.

— Не знаю, друже. Часом здається, що наші мрії, хоч і здійснились, коштували нам надто багато. А тобі як?

Ірій лише зітхнув, нахилившись до столу, але я помітив, як його очі на мить стали сумними.

— Знаєш, Кайроне, я часто думаю про те, як усе могло б скластися, якби ми зробили інші вибори. Але тепер це лише спогади.

Ми замовкли, дозволяючи спільним думкам заповнити тишу. Це була та рідкісна розмова, де слова не важливі, бо все зрозуміло й без них.

Ірій важко зітхнув, поклавши перо на стіл і дивлячись на мене з виразом справжньої розгубленості.

— Кайроне, твої учні… Вони просто непослухняні! Ігнісар, Кронос, Ріон, Ікар — жоден з них не слухається. Ігнісар завжди влаштовує емоційні бурі, Кронос не може стояти на місці, Ріон весь час затягує інших у свої авантюри, а Ікар… Вони всі ведуть себе як бунтівники, і вже навіть відлякують інших студентів. Не можу в це повірити! Кілька дівчат поскаржилися на Кроноса, що він їх постійно турбує. І цей Ікар… вчора обіцяв відкусити крила кільком хлопцям, якщо вони наблизяться до його «території». Як з ними боротися? Я вже не знаю, що робити!

Я розсміявся, слухаючи його скарги, і відкинувся в крісло, дивлячись на нього з розумінням.

— Ірію, ти серйозно? Та ти, напевно, забув, ким ми самі були в їхньому віці! Ми з тобою не раз ламаємо всі можливі межі, хоч і не влаштовували такі "крила", але що тільки ми не робили! Я пам’ятаю, як ти спалив половину класу, намагаючись створити «вогняний» заклинання! А я не раз помилявся, сподіваючись, що зможу наковтатися магії, як нічого не сталося.

Ірій дивився на мене, наче не вірив своїм вухам.

— Ти хочеш сказати, що це нормальна поведінка?

— Не зовсім, але важливо пам'ятати, ким ми були. Ті самі бунтівники, які намагалися змінити світ. І зараз твої учні теж не просто так бунтують. Вони шукають свій шлях, навіть якщо це шлях через деякі помилки.

Ірій нахилився вперед, наче шукаючи хоч якісь слова, щоб заперечити.

— Але вони повинні поважати правила! Вони повинні вчитися дисципліні! Ти, як їхній наставник, маєш контролювати їх.

Я посміхнувся і подивився на нього з розумінням.

— Я ж не кажу, що ти повинен їм дозволяти все. Але пам'ятай: ми теж вчилися через помилки. І не кожен урок дається одразу. Якщо ми хочемо, щоб вони стали справжніми майстрами, нам потрібно дати їм можливість бути собою. Тільки так вони зрозуміють, де їхня межа.

Ірій задумався, а потім усміхнувся.

— Може, ти й правий. Але це дуже важко — спостерігати за їхніми витівками.

— Зрозуміло. Але я вірю, що вони знайдуть свій шлях, як ми колись. Пам'ятаєш, як...

— Пам'ятаєш, як ми з тобою були молодими? Як ми випробовували свої межі, намагаючись зрозуміти, хто ми насправді? Тільки зараз, коли ми старші, ми розуміємо, як важливо було отримати ці уроки. Може, твої учні зараз теж просто намагаються знайти свій шлях, навіть якщо їхні способи інколи здаються дуже ексцентричними.

Ірій тихо усміхнувся, його очі стали м'якшими.

— Можливо. Ти завжди був занадто мудрим для свого віку, Кайроне. Іноді мені здається, що я занадто швидко став серйозним, а ти завжди вмів бачити глибше, розуміти більше.

— Це не мудрість, це просто досвід, — відповів я, обережно накладаючи руки на столик. — І ми всі проходимо через це. Ти вчиш своїх учнів, як я вчив тебе, і це важливо. Але інколи треба просто дати їм можливість помилитися.

Ірій задумався, потім знову подивився на мене.

— Так, я думаю, ти правий. Мабуть, я надто переймаюся. Вони справді повинні зробити свої власні помилки, як ми це робили. Інакше вони ніколи не зрозуміють, чого варте навчання.

— Так, саме так. І пам'ятай, що навіть коли ми здаємося жорсткими, вони все одно нас поважатимуть. Ми наставники не тільки тому, що навчаємо, а й тому, що дозволяємо їм рости.

Ірій посміхнувся, і я побачив, як він поступово заспокоюється.

— Дякую, Кайроне. Мабуть, я дійсно забув, як це було. Мені ще багато чого треба навчитися.

— І ми завжди вчимося, — додав я. — Ти ще не забув, як здавалося, що ми ніколи не станемо тими, хто зараз є? Але ми все ж стали. І вони теж стануть.
Ірій важко зітхнув, і в його голосі знову з'явилася роздратованість.

— Є ще одна проблема, Кайроне. Ігнісар… Він просто не дає спокою моїй дочці, Ксанті. Вона вже не знає, як йому пояснити, що не зацікавлена. Постійно намагається бути поруч, висловлює їй свої «почуття», турбує її навіть без попередження. Я вже кілька разів говорив йому, щоб він припинив, але він щоразу обіцяє, що більше не буде турбувати її, і потім знову з'являється на порозі.

Я не стримався і розсміявся.

— О, Ірію, ти серйозно? Ти ж сам коли-то бігав за її матір'ю, коли вона була такою ж непоступливою! Ти ж не залишав її в спокої, навіть коли вона вже прямо казала, що не хоче тебе бачити. Ти що, забув, як важко було довести до її серця?

Ірій зніяковіло зупинився, і на його обличчі з'явилася легка червоність.

— Так, але це зовсім інша ситуація, — спробував він заперечити, але я не давав йому змоги.

— Із зовнішнього боку це виглядає точно так само! — продовжив я з посмішкою. — Ти ж сам влаштовував настільки багато «випадкових зустрічей», що вже не знав, куди подітися. А тепер хочеш, щоб Ігнісар одразу зрозумів, де його межі. Ти не забув, як сам порушував всі кордони заради того, щоб привернути її увагу?

Ірій подивився на мене, вже без роздратування, а скоріше з легким розумінням і усмішкою.

— Ти правий, звісно. Я так і не можу забути, як це було. Але з Ксанті я хотів би все зробити правильно. Хоча тепер, здається, я і сам більше нагадую того, хто ніколи не зупинявся.

— Ось бачиш! — сміючись, сказав я. — Ми всі через це проходимо. Просто дай Ігнісару час, і він сам зрозуміє. В кінці кінців, не так важливо, скільки разів ми «бігаємо», а скільки разів ми готові зрозуміти, коли треба відступити.

Ірій посміхнувся, і в його очах з'явилося розуміння.

— Мабуть, я справді надто переймаюся. Але все одно мені здається, що треба бути обережними в таких справах.

— Це точно, але, пам'ятай, ми ж всі проходили через це. Дай Ігнісару час і трохи свободи. Він сам знайде правильний шлях.

Ірій знову зітхнув, але на цей раз його вираз був м'якший, а в очах з'явилося відчуття спокою.

— Ти, здається, маєш рацію. Дякую, Кайроне. Ти завжди вмів побачити більше, ніж я.

— Нічого, старий друже, іноді ми всі повинні просто згадати своє минуле, щоб зрозуміти, як діяти в майбутньому.