Розділ 8

Ксанті

Наступного дня він знову з’явився в академії. Не сам, звісно, а зі своєю тусовкою. Мені байдуже, але чомусь я все одно помітила його. І от що дивно — він робив вигляд, що не бачить мене. Серйозно? Це вже виглядало якось… занадто.

— Ксанті, ти що, знову його пасеш? — підколола мене моя подруга, коли помітила, як я проводжу його поглядом.

— Та ну, просто дивлюся в тому напрямку, — відмахнулася я, намагаючись виглядати максимально chill.

Він для мене ніхто. Просто ще один студент. У нього своє життя, у мене — своє. Ніяких дурацьких романтичних замутів.

На перерві я випадково почула, як його друзі знову щось обговорюють. Судячи з їхніх голосів, вони вже не перший день намагаються вивідати, що з ним відбувається. А я — єдина, хто не встряє.

— То ти серйозно не поговориш з нею? — Ріон навіть не соромився дивитися в мій бік, підсміюючись.

Я зітхнула так, щоб вони чули.

— Нє, не хочу і не буду. Мені пофіг, — відрізала я, не зводячи очей з підручника.

І я реально так думала. Чужі драми мене не вставляють.

Але наступного дня, під час лекції, я знову його помітила. Сидить тихо, робить вигляд, що слухає викладача. І тут мене раптом пробило: а чого це всі так паряться через його поведінку? Наче він якийсь особливий.

— Він що, серйозно думає, що я буду за ним бігати? — пронеслося в голові.

Я навіть не намагалася ловити його погляд. І якщо він на щось там ображається — його проблеми. Мені своє життя вистачає.

— Чого ти взагалі помічаєш, як він себе веде? — знову влізла подруга.

— Та не помічаю я, — відмахнулася. — Просто він поводиться так, ніби світ крутиться навколо нього.

І тут я собі пообіцяла: не витрачу на нього жодної зайвої хвилини. Ні слова, ні жесту, ні навіть підозрілого погляду.

Ігнісар

Наступного дня я вже не приховував — дивився на неї відкрито. Чорт, вона рухалася так… невимушено. І водночас тримала всіх на відстані, наче навколо неї була невидима стіна з колючим дротом.

Ксанті навіть не кліпнула в мій бік. Ніби мене взагалі не існує. І це, блін, виводило з себе.

— Що з тобою, Ігнісар? — Кронос кинув на мене хитрий погляд. — Цілий день мовчиш, як привид побачив.

— Не привида, а Ксанті, — підкинув Ріон, розсміявшись.

— Я на неї не дивлюся, — випалив я занадто швидко.

— Дивишся, — Кронос навіть не моргнув. — І це видно здалеку.

— Може, ти її боїшся? — Ікар єхидно підняв брову.

— Та не боюся я, просто вона… дивна, — кинув я, відводячи погляд.

— Вона завжди така, — знизав плечима Ріон. — У неї талант відштовхувати людей.

— Не відштовхує, — пробурмотів я. — Тримає дистанцію.

— Обережно, друже, — розсміявся Кронос. — Загадки мають звичку затягувати глибше, ніж ти готовий.

І я замовк. Бо він мав рацію. Я вже був у цій грі, навіть якщо сам собі це не визнавав.

Коли всі розійшлися, я залишився біля вогню. І думав лише про неї. Про те, як вона нікого не підпускає близько. І про те, що я хочу знати, чому.

Кайрон вп’явся в мене поглядом так, ніби бачив мої думки на екрані.

— Ти завжди такий, коли щось крутиться в тебе в голові. Не вдавай, Ігнісар.

Я ковтнув повітря, але відповісти не поспішав. Бо в голові була тільки вона.

— Це вона, так? — Кайрон навіть не питав, він просто констатував. — Ксанті?

Я відчув, як у грудях важчає. Виправдання не знаходились.

— Так… Вона інша. І, чорт забирай, це зводить мене з розуму. Відштовхує, але… я не можу перестати про неї думати.

Він посміхнувся не насмішкувато, а так, наче вже бачив подібне.

— Це нормально. Перша сильна емоція завжди б’є в голову. Не розумієш, що з тобою, і саме це лякає.

— Ти взагалі не дивуєшся? — здивувався я.

— А чому я маю? — Кайрон підвівся. — Просто не тікай. Решта прийде сама.

Його слова наче вп’ялися в мене. Я не знав, чи готовий, але розумів — тікати вже без сенсу.

Минув тиждень, але мої думки все одно крутилися навколо неї. Вона завжди десь поруч, але ніби за склом.

Одного вечора ми з хлопцями сиділи біля вогнища. Сміх, жарти — але для мене все глухо. Вона проходить неподалік і навіть не дивиться.

— Чому вона така відсторонена? — видав я, не відриваючи погляду від вогню.

Кронос зиркнув на мене довгим, важким поглядом.

— Бо Ксанті не впускає кого попало. Навіть мене іноді.

— Може, їй просто потрібен час, — втрутився Ікар.

Я зітхнув. Час. Чортовий час, якого я не мав.

— Але ти не можеш все життя сидіти в тіні, — кинув Ріон. — Хочеш дізнатися правду — зроби крок.

Його слова вдарили. Страшно, але я вже відчував — момент наближається.

Наступного дня я побачив її на краю поля. Вона стояла сама, наче світ навколо не мав значення. І я зрозумів — зараз або ніколи.

Підійшов. Кожен крок віддавався у скронях.

— Ксанті, можна… поговорити?

Вона підняла погляд. Не втекла, але й не посміхнулася. Просто кивнула.

— Я не знаю чому, але… я закохався в тебе. І, може, це безглуздо, але я більше не можу мовчати.

Тиша. Я чув, як у мене б’ється серце.

— Це не так просто, як ти думаєш, — нарешті сказала вона. — Я не можу відповісти, не розуміючи себе.

— Я не прошу відповіді. Просто знай — я нікуди не йду.

Вона дивилася так, наче зважувала кожне моє слово. Потім тихо відповіла: