Розділ 6

Ксанті

Я лежала на ліжку, дивлячись у стелю, а відчуття — мов хтось повільно заливає мене теплою водою. Тіло важке, голова трохи крутиться, температура невелика... Але чомусь все виглядає серйозніше, ніж я готова визнати.

Селена сіла поруч, тривожно спостерігаючи за мною:

— Ти впевнена, що все нормально? Температура ж піднялась.

Я спробувала посміхнутися. Вийшло криво. Та й навіщо це було, якщо я відчувала, як щось усередині стискає груди?

— Просто трохи прихворіла, — прошепотіла я, закутуючись у ковдру. — Нічого страшного.

Ліфі, більш пряма, підійшла ближче й сіла на край ліжка:

— Ти ж навіть не могла встати. Це точно не «трохи». Твоя шкіра — гаряча, як у чайника.

Я ковтнула клубок у горлі, намагаючись приховати тривогу, яка почала підкрадатися. Така втома — ніби щось тягне мене вниз.

Медсестра, що була поруч, підійшла тихо. Вона говорила м’яко, але голос її мав ту впевненість, якої мені так не вистачало.

— Схоже на стрес. У вас його було вдосталь останнім часом, — сказала вона. — Відпочинок — обов’язковий. Жодних академій сьогодні.

Селена кивнула, зітхаючи з полегшенням:

— Тобі зараз головне — просто відновитися. Все інше зачекає.

— У тебе зараз 37,5, — сухо зауважила Ліфі, — і ти виглядаєш так, ніби всередині тебе буря. Ти не просто втомлена. Щось тебе тривожить.

Я перевела погляд на стелю. Ці очі, які дивляться... Очі, які я бачила уві сні минулої ночі. Темні, пронизливі. Щось шепотіло на межі свідомості, навіть зараз. І я не могла від цього втекти.

— Я залишусь, — тихо сказала я. — Приляжу, відпочину. Можливо, це все просто втома.

Селена обережно поклала руку на мою:

— Ми залишимось із тобою. Не переживай.

Я кивнула, хоча глибоко всередині знала — справа не тільки у фізичному стані. В мені щось ворушилось. Щось, чого я не могла назвати, але чітко відчувала: невидима небезпека повзе ближче.

Медсестра перевірила температуру ще раз. Те саме. Легка, але тривожна стабільність.

— Якщо щось зміниться — викликайте мене, — сказала вона і вийшла з кімнати.

Ми залишились удвох із дівчатами. Вони мовчали, просто були поряд. І це було потрібно. Бо тиша не завжди порожня — іноді вона лікує краще, ніж слова.

Але я знала: щось відбувається. І скоро — дуже скоро — воно вийде на поверхню.

— Ти точно не хочеш іти сьогодні до академії? — Селена дивилась на мене так, ніби я зникала просто перед нею.

Я ледве зітхнула, притискаючись до подушки. Голову стискало, серце билося важко, думки плутались.

— Ні, не сьогодні, — прошепотіла я. Голос вийшов тихим, але впертим.

— Це нормально, — втрутилась Ліфі. — Просто не примушуй себе. Твоє тіло каже "стоп" — от і слухай.

Я кивнула, але всередині — буря. Відчуття тривоги не полишало. І це була не просто хвороба. Я знала це.

Минуло трохи часу, і Селена повернулась із чашкою чаю. Але по обличчю видно було: щось не так.

— Ти не повіриш, — сказала вона, сідаючи біля мене. — Ігнісара сьогодні не було на заняттях.

Усе в мені наче завмерло. Я втягнула повітря, намагаючись зберегти спокій.

— Може, просто перевтомився, — знизала плечима. — З ким не буває.

— Але він не просто не прийшов. Кажуть, він у дуже поганому стані. Всі помітили.

Я намагалася не видати хвилювання, що прокотилося по тілу хвилею. Але вже знала — сьогодні я не засну, поки не дізнаюся більше.

Наступного ранку я прокинулась з чітким рішенням: повернутись до академії.

Слабкість ще була, але не така, щоб стримати мене.

Повітря на вулиці було свіже, але всередині мені все ще було важко дихати. Думки про Ігнісара не йшли з голови.

А в академії — порожнеча. Його не було. І ніхто не знав, коли він повернеться.

На уроці я зірвалась. Просто підняла руку:

— Вибачте, а де Ігнісар?

Всі подивились на мене. А я просто дивилась на викладача.

— Він ще не одужав, — відповів той.

Після заняття я не витримала й пішла до його гуртожитку.

У коридорі зустріла Кроноса, Ріона та Ікара.

— Ти теж прийшла? — тихо спитав Кронос. — Він не хоче бачити нікого, але… можливо, з тобою буде інакше.

Я не відповідала. Просто зайшла до кімнати.

Він сидів на ліжку. Блідий. Спустошений.

— Привіт, Ксанті, — сказав він, навіть не дивлячись у мій бік. — Просто трохи… хворію.

— Це не просто, — відповіла я. — І не смій прикидатися, що це нічого.

Він ледь посміхнувся. Сумно. Слабко.

— Я принесла конспекти. І печиво.

— Печиво, — прошепотів він, — це серйозно.

Я сіла поруч. Торкнулась його руки — була гаряча.

— У тебе все ще температура. Але проблема не в ній.

Він не відповідав. Тільки глянув. І в його погляді було стільки болю, що я ледь не розплакалась.

— Мені просто треба... час, — сказав він. — І простір.

Я кивнула.

— Я не буду тебе змушувати ні до чого. Але я поруч. Просто пам’ятай це.

Він взяв печиво, і, здається, навіть трохи посміхнувся. А я встала.

— Якщо щось... ти знаєш, де мене знайти, — сказала я і вийшла, залишивши його наодинці. Але вже знаючи: це не кінець.

Це тільки початок.