Розділ 4

— І що ви регочете, а? — я глянув на них, як на божевільних.

— Та ти що, серйозно ще не вкурив? — Ріон аж зіщулив очі від сміху.

— Уяви собі — не вмію читати думки, — відповів я, перекрутивши очі.

Це викликало справжню хвилю істерики. Навіть Ікар, наш вічно серйозний аналітик, сміявся до сліз.

І тут мене осінило.

— О, та ну вас... — пробурмотів я, — ви вирішили, що вона мені подобається, так?

— Та ну ні, — видихнув Кронос, давлячись від сміху. — Ми просто сміємось, бо... ти посварився з дівчиною, яка тобі по плече, як рівний з рівним!

— Особливо смішно було, як вона тебе "зарозумілим драконом" назвала, — додав Ріон, і я ледь не вдавився повітрям. Я ж не збирався це казати вголос!

— Ви взагалі нормальні? — зітхнув я, але навіть сам не міг стримати посмішки. Ну, трохи смішно. Ну, добре, дуже смішно.

— А тепер дивись, він червоніє! — радісно вигукнув Ріон.

— Все, досить із мене, — я склав руки на грудях і демонстративно закинув голову. — Може, ще банер повісите: "Ігнісар і його перше зіткнення з жіночою емоційністю"?

— Ой, не починай, — втрутився Ікар, все ще посміхаючись. — Наш вогняний лицар трохи облив дівчину — і вуаля, зірка академії.

— Головне, якби вона тебе обпекла поглядом, а не кавою, — докинув Кронос. — То була б справжня трагедія.

І тут... двері різко відчинилися.              

Ксанті.

Я ледь не вдавився повітрям. Вона стояла впевнено, погляд — пронзаючий, руки схрещені. Волосся трохи вологе, але охайне. І в очах — той самий зелено-бурштиновий блиск.

— Привіт, — сухо кинула вона. — Надіюсь, кава вже не пече?

Боже, врятуй...

— Дякую за турботу, — відповів я, намагаючись не видавати внутрішню паніку. — Але здається, ти прийшла не заради кавової помсти.

— Саме так, — хитро всміхнулась вона. — Мені потрібен Ікар.

ПАУЗА.

— Що? — вирвалось у Кроноса.

Ікар встав, серйозно кивнув і вийшов разом з нею. Перед тим кинув:

— Не наробіть дурниць.

Коли двері зачинились, усі мовчали.

— Щось мені це не подобається, — пробурмотів Кронос. — А якщо це все — план відплати?

— Або... — підняв голову Ріон, — вона дійсно йому щось важливе хотіла сказати.

— Або він їй подобається, — буркнув я, не розуміючи, чому мене це так зачепило.

— Або вона подобається тобі, — вистрелив Кронос.

— Вже скільки можна?! — Я зітхнув і вийшов з кімнати. Повітря. Мені треба просто повітря.

Ніч. Тиша. Я лежу, дивлюсь у стелю. Сон не йде. В голові — тільки її очі, її голос, її “зарозумілий дракон”...

— Що за хрінь зі мною? — пробурмотів я, встаючи.

Одягнувся, відчинив вікно, ступив на підвіконня. Холодний нічний вітер вдарив у лице. Добре. Те, що треба.

Розправив крила — і в небо.

Під ногами — спляче місто. Вогні блимали, мов зорі, що впали на землю. У висоті все ставало простішим. Спокійніше. Свобода.

Але не сьогодні.

Її обличчя знову і знову випливало перед очима.

Куди ти мене завела, Ксанті?

Побачив маяк на пагорбі — якраз там, де люблю думати.

Приземлився. Кам’яна лава. Сів. Вітер трохи прочистив думки.

— Що вона зі мною зробила?.. — тихо сказав я сам до себе. — Вона ж просто дівчина... — буркнув я в темряві. — Зухвала, вперта, трохи... дивна... але...

Я зупинився. Бо навіть у думках не міг пояснити, чому її слова вдарили по мені сильніше, ніж будь-яке закляття.

Світло маяка блимало вдалині, мов попередження. Але я вже вирішив: завтра дізнаюсь більше. Не витримаю ще одну ніч з нею в голові.

Та ніч принесла не відповіді — лише кошмари.

Чорний, обгорілий ліс. Земля диміла, мов свіжа рана. Тріщини — гарячі, червоні, як кров. А потім... шепіт. Злісний, липкий, наче змова всіх демонів.

Очі. В темряві. Одне — червоне. Друге — зелене. Потім ще. І ще. Вони дивилися. І я не міг зрушити з місця.

А тоді — з'явився він.

З темряви вийшов чоловік із моїм обличчям. Старшим. Змученим. Очі — порожні, всередині — попіл.

— Ти не втечеш, — сказав він. — Це вже почалось. Ти пробудив щось... І часу мало. Знайди ключ, інакше станеш мною.

— Хто ти?! — я крикнув, хоча вже знав.

— Я — ти. Те, що залишиться, якщо ти зламаєшся. Якщо зрадиш тих, хто тобі вірить.

Світ зламався разом із його словами. Я провалився в безодню. І той шепіт — став криком.

Я прокинувся.

Усе боліло. Тіло — як після бою. Голова — мов вибух. Наді мною схилився Дракс. Його очі — тривожні. Поруч — брат, Кронос і Ріон. Ікар нахилився ближче, серйозний. А в дверях — наставник. Спокійний. Небезпечний у своїй тиші.

— Ігнісар, ти нас чуєш? — голос Дракса ніби крізь воду.

— Що... сталося? — прошепотів я. Важко.

— У тебе температура, — Ікар вже скинув із мене ковдру. — Ти весь палаєш.

— Через кошмар, — буркнув Ріон. — Ти всю ніч кричав.

— І зараз буде укол, — безцеремонно додав Кронос, тримаючи шприц.

Паніка. Миттєво. Я скулився, втиснувся в ліжко. Шприц — мов клинок. Руки затремтіли.

— Ні! — голос зірвався. — Не треба! Не чіпайте мене!

— Спокійно, — Дракс тримав мене за плече. — Це просто укол. Ти зможеш.

— Ви не розумієте! — я задихався. — Це не "просто"! Я... Я боюсь! Дуже!

— Температура небезпечна, — спокійно сказав Кронос. — Якщо не вколоти — буде гірше.

— Це необхідно, — додав Кайрон. — Ми не можемо втратити тебе через страх.

Я тремтів. Але знав — або зараз, або ніколи.

— Добре... — ледве видихнув. — Швидко. Поки не передумав.

Очі закрив. Голка — короткий біль. Але нестерпні були не відчуття, а спогади.

Сльози. Гіркі. Не від болю — від сорому. Від страху, якому знову дав хід.

— Чому ти боїшся уколів? — Ріон стояв поруч. Його голос — лагідний.

Я не хотів говорити. Але мусив.