Розділ 3

Ігнісар

Я прокинувся раніше, ніж хотілося. І якого біса? Сон не дав ні краплі полегшення. Слова дракона все ще крутилися в голові, мов голодний звір, який шарудить у темряві — не видно, але чітко відчуваєш.

Зітхнув, провів руками по обличчю. Все, вистачить валятись. Підвівся, вкинув речі в сумку, накинув плащ і вийшов у двір. Повітря ще пахло ніччю, але всередині вже вирувало — щось велике назрівало.

Вартові дракони вже чекали. Стояли, наче статуї, злегка тремтіли крила — ніби самі чекали сигналу. Їхні очі впивалися в мене, наче знали більше, ніж я.

— До Академії, — кинув я.

Без зайвих слів, без питань — вони здійнялися в небо, здіймаючи хмару пилу й гарячого вітру. Я дивився, як їхні силуети зникають у висоті, і відчував, як у грудях щось починає стискатися. Або розширюватися — хрін його знає.

Я швидко рушив до зали. Дракс уже там — схрестив руки, дивиться так, ніби я винен у всіх гріхах цього світу. Наставник Кайрон спокійний, але той погляд... Від нього не сховаєшся.

— Виглядаєш так, ніби спав дві години, не більше, — кинув Дракс з типовою кривою посмішкою.

— Майже так і є, — відмахнувся я. — Що відбувається?

Наставник коротко кивнув. Йому не треба багато слів — в одному погляді більше, ніж у деяких цілих книгах.

— Час вирушати, — сказав просто.

На площі вже стояли воїни. Десятки. Усі — як струни. Напружені, мов перед бурею. Сонце заливало простір, і його проміння відбивалося на обладунках, мов на дзеркалах. Красиво. Навіть трохи епічно. Але всередині — тільки холод і зосередженість.

Я вийшов уперед. Дракс поруч. Наставник — теж. Усі мовчали, але це мовчання було гучніше будь-якого крику. Ми всі знали — це перелом.

Я вдихнув глибоко. І дозволив йому — тому, хто сидить всередині — вийти.

Тепло розповзлось тілом, м’язи напружились, і потім — як вибух. Світ змінився. Я — змінився. Крила виросли, наповнені потужною силою. Кожна клітина тіла кричала: «Це справжнє!»

Дракс і решта теж трансформувались. Одне за одним — луска, крила, полум’я всередині. Земля здригнулася, коли всі ми стали тим, ким насправді є — драконами.

Я розправив крила, підняв голову, подивився в небо і — вперед. Без слів. Просто злетів. Вітер підхопив, і небо охопило, як рідна домівка. Інші піднялися слідом, заповнюючи повітря гуркотом і силою.

Ми летіли високо, над хмарами, де сонце палить, а вітер реве прямо в обличчя. Під нами — нескінченні простори: ліси, річки, пагорби. Світ був величезний, і ми — частина його дикої, первісної сили.

Час зникав. Але голод — ні. Він повернувся швидко, як завжди. Животіло так, ніби всередині порожнеча, що от-от зжере тебе зсередини. Я відчув, як інші почали нервувати — теж почали втрачати терпіння.

І ось — ліс попереду.

Я змінив курс, кинув погляд униз. Слух. Погляд. Пульс. І — є!

— Там! — рикнув я.

Кілька драконів миттєво відгукнулись. Ми спікірували — це був кайф. Повітря свистіло, тиск наростав. Стадо оленів — велике, жирне, налякане — побігло врізнобіч.

Я вибрав собі здобич — найбільший. Серце гупало. Кігті вишкірилось. І...

БАХ!

Земля вибухнула під вагою мого тіла. Олень навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Я врізався в нього, зубами, кігтями, усім єством — і це було... просто необхідно.

Тепла кров, свіже м’ясо — життя. Інші теж злетіли вниз. Гуркіт, рев, смачні звуки хижацького банкету. І хай би там що, але це було частиною нас.

Коли все скінчилося — залишили рештки лісу. Ми не дикуни. Просто хижаки. І знову — в небо.

Ми перетнули кордон — і почали здійматися гори. Втома вже пробивалась у тіло, навіть найсильніші почали знижуватись. Ніч — не час для польотів. Сліпий ризик не вартує того.

Я перший помітив печеру. Махнув крилами — сигнал. Дракс — короткий рик підтвердження. І ми сіли.

Перед входом — кам’яна тиша. Усередині — просторо, сухо, і головне — безпечно. Ідеально.

Ми вляглися, хтось ще важко дихав після польоту, хтось уже куняв. Але я... Я лежав і слухав, як вітер завиває в глибині печери, ніби попереджає: «Це ще не кінець. Це тільки початок.»

Я зайшов глибше в печеру, окинув поглядом простір. Дракс і ще кілька наших уже нишпорили по кутах — шукали, чи нема чогось підозрілого.

— Тут зупинимось, — коротко кинув наставник, коли всі зібралися.

Я зітхнув, наче мене хтось розрядив, і звалився біля стіни, розкинувши крила — хай нарешті хоч трохи розслабляться. Тиша. Ніхто не ляпав язиком, але то не від скуки. Ми всі просто відчували одне й те саме — хрінову втому й потребу просто... видихнути.

Заплющив очі, слухаючи, як дихають мої побратими. Десь за межами завивав вітер — холодний, злий, а тут, у печері, було тихо й більш-менш безпечно.

Ніч була, наче вічність. Але треба було хоч якось поспати. Я підвівся, ще раз глянув у глиб печери. Повітря — сире й пронизливе. Вітер вривався всередину, мов скажений.

— Тре’ розпалити багаття, — пробурмотів я, оглядаючись.

Дракс фиркнув — як завжди. Але я помітив, як його крила мимоволі смикнулись. Здається, мороз усе ж пробрався до його гордості.

Ми насмикали хмизу й уламків деревини — вітер добряче назносив. Склали вогнище по центру печери — щоб тепло йшло до всіх.

Я став ближче, зробив глибокий вдих, відчуваючи, як у грудях зароджується полум’я. Видихнув — і вогонь вирвався з мене, охопив усе це гілля.

Полум’я швидко розгорілося, наповнюючи печеру м’яким світлом і довгоочікуваним теплом. Напруга в м’язах почала відпускати. Нарешті.

Дракс відступив убік, як завжди, типу йому "не треба". Але навіть він не витримав — розслабився, хай і не показував цього відкрито.

Я гепнувся біля багаття, відчуваючи, як сон починає перемагати.

— Не дякуй, — кинув я Драксу, з хитрою посмішкою.

Той закотив очі, сів і обвів себе хвостом.

— Я і не збирався.

Поступово всі поскладались і поснули. В печері лунало рівне дихання, вогонь потріскував, а вітер за межами вже не верещав, як скажений — ніби й сам ліг спати.