Розділ 2

Я вийшов із зали, його слова тягнулися за мною, як тінь, яка не відстає. Як тільки двері моєї кімнати зачинилися за мною, я вперся спиною в них, опустив голову і просто завис у думках. Слова наставника звучали в голові, наповнюючи мене тривогою і відповідальністю, які тиснули так, що здавалося — зараз вибухну.

Рукою провів по обличчю, намагаючись відігнати цей брудний потік думок. Кімната була як у пастці — повітря стало густим і тиснуло. Потрібно було вирватися.

Я тихо відкрив двері й вийшов у нічний коридор. Палац мовчав, тільки рідкісні кроки вартових прокрадалися повз. Я кинувся в ту сторону, де завжди міг відчути себе в безпеці, навіть якщо сам з собою — у королівський сад.

Прохолода ночі обняла мене, легкий вітерець освіжив, а світло ліхтарів м’яко лягло на квіти. Повітря було просочене жасмином. Я крокував, намагаючись вловити цей запах і втекти від нав’язливих думок. І раптом — силует біля фонтану.

Мати.

Вона стояла, ніби заклопотана чимось важливим, рука її торкалася води. Волосся під місячним світлом виблискувало, наче срібло. Я завмер, не знаючи, чи підходити. Але вона відчула мене, повернула голову й подивилася.

— Ігнісаре? — голос тихий, але з натяком на втому.

Я крокнув вперед.       

— Чому ти тут так пізно? — прошепотів.

Вона усміхнулася, погляд втупився в воду.

— Ніч — єдиний час, коли можна бути чесною з собою, без зайвих очей. А ти? Чому тут?

Я відвів погляд, не знаючи, що сказати. Можливо, думав про Дракса, а можливо — просто хотів знайти когось, хто зрозуміє.

— Не міг заснути, — нарешті зізнався.

Вона подивилася уважно, ніби бачила те, що я ховав.

— Це через твого брата, правда?

Я мовчки кивнув.

Вона зітхнула, її погляд став м’якшим.

— Ти завжди переживав за нього більше, ніж показував.

Я стиснув губи.

— А він дає привід не хвилюватися?

Вона тихо засміялася, але сміх був ніжним.

— Дракс іде своїм шляхом. І хоч би як боляче це було, ти не пройдеш його замість нього.

Я дивився, намагаючись втямити.

— Але я можу допомогти.

— Так. Але тільки якщо він цього захоче.

Настала тиша. Я відчував, як її слова глибоко заходять у душу.

Вона подивилася в небо, ніби згадуючи щось.

— Коли ти був малим, бігав сюди, коли щось не міг прийняти. Тоді теж мовчав, як зараз. Але знаєш, що мене завжди вражало?

Я підняв очі.

— Ти повертався звідси з відповіддю.

Її слова злетіли всередину мене, розсіюючи туман.

— Дякую, — прошепотів я.

Я залишив матір біля фонтану, відчуваючи дивний спокій. Відповідей не було багато, але хоч трохи полегшало.

Повертаючись, почув звук з кімнати Дракса — приглушений шурхіт, ніби щось впало чи було кинуте.

Я нахилився до дверей і тихо постукав.

— Драксе?

Тиша. Усередині щось рипнуло.

— Все добре? — голос трохи голосніше.

Відповіді нема.

Серце калатало. Я повільно відкрив двері.

І побачив його — брата, який стояв у центрі кімнати, дихання переривчасте, руки тремтіли. Біля стіни — перевернутий стілець і розбита склянка. Але більше за все — його очі. Дикий, темний вогонь, що палахкотів в них.

Він глянув на мене, і я відчув — це не просто злість. Це щось глибше, чорніше.

— Що трапилось? — спокійно, але напружено.

Він мовчав, груди здригалися від дихання. Пальці стискалися в кулаки.

Я крокнув вперед, не бажаючи підливати олії.

— Драксе...

Він раптово відвернувся, підійшов до столу, стиснув його руками, ніби боячись вибухнути.

— Це не твоє діло, Ігнісаре, — нарешті прошепотів він, голос низький і глухий.

Я нахмурився.

— Ти виглядаєш, ніби хочеш вибухнути будь-якої секунди.

Він посміхнувся криво, без радості.

— А що для мене — “нормально”, а? — голос повільний і злий.

Я мовчав.

— Все життя мене вчать бути сильним, жорстким, гідним. А що, коли я... — він затиснув зуби. — Втрачаю контроль?

Він вдарив по столу кулаком. Я завмер.

— Якщо не контролюю себе — зруйную все навколо!

Відчай вирвався в його словах.

Я зітхнув і підійшов ближче.

— Драксе, ти не один у цьому.

Він глянув на мене, темні очі шаленіли.

— А що, як я не хочу, щоб хтось бачив мене, коли я стану... — замовк, стискаючи кулаки сильніше. — Небезпечним?

Я дивився на нього.

— А що, якщо я не дам тобі залишитися самому?

Настала тиша. Він дивився, ніби перевіряючи, чи я серйозний.

Поступово розтиснув кулаки, глибоко вдихнув.

— Ти, як завжди, впертий, — буркнув.

Я слабо усміхнувся.

— А ти, як завжди, вибуховий.

У його очах блиснула вдячність, хоч і на мить.

— Іди спати, Ігнісаре.

— Ти теж.

Він зиркнув на мене й повернувся до вікна, показуючи, що розмова закінчена.

Я вийшов, зачинив двері і ще на мить затримався, прислухаючись.

Тепер там була тиша.

Я йшов коридором, думки роїлися в голові. Хаос у Дракса кричав голосніше, ніж слова. Він на межі. І я — не знаю, що робити.

За рогом ледве не зіткнувся з Кайроном. Наставник стояв, руки схрестив, і дивився, мовби міг прочитати мої думки.

— Пізня година для прогулянок, Ігнісаре, — підняв брову.

Я зітхнув, провів рукою по волоссю.

— Вночі простіше думати.

Він не сперечався, кивнув.

— Особливо коли думки валяться, як каміння на голову, — додав після паузи.

Я мовчав. Він ніби не чекав відповіді, змінив тон на серйозніший.

— Завтра вилітаємо на місію, пам’ятаєш?

Я кивнув.

— Не забув.

Він уважно подивився, ніби перевіряючи.

— Це буде жорстка поїздка. Треба бути готовим до будь-чого.

— Сумніваєшся в моїй готовності?

Він усміхнувся куточком губ.

— Сумніваюся не в силі, а в розумі. Ти надто багато думаєш про те, що змінити не можеш.