Розділ 1

Ігнісар

Я різко сіпнувся — двері гримнули так, що аж серце з грудей вистрибнуло. Але коли побачив Кайрона, напруга вмить спала.

— Вибач, що з таким шумом, — пробурмотів він, навіть не заходячи нормально, — але вас із Драксом терміново викликає батько.

Я скривився, протираючи очі. Голос був хрипкий, як після тридцятигодинного рейду без сну.

— Дракс? — перепитав я, намагаючись втямити, що він сказав.

— Так. Я зараз за ним. А ти піднімай свою задницю. Король не любить чекати.

«О, це точно», — подумав я і зітхнув. Потер лице, наче це могло стерти хмари тривоги, що повільно повзли в мозок.

Останнього разу, коли нас викликали разом, ми так влетіли, що я до сих пір відчуваю той погляд батька — холодний, як лезо клинка.

— Добре, йди вже, — буркнув я, злізаючи з ліжка.

Кайрон кивнув і зник. А я ще кілька секунд стояв, втупившись у порожню кімнату, ніби шукав у тиші якусь підказку, чому чорт забирай нас скликали з самого ранку.

Промив обличчя, натягнув сорочку, застібнув пояс. Серце билося швидше, ніж хотілося. Це точно щось серйозне. Занадто серйозне.

Вийшов у коридор — Кайрона вже не було. Певно, пішов піднімати мого брата-бунтаря. Замок ще спав: тіні факелів хиталися на стінах, а вартові мовчки стояли на своїх місцях, мов статуї. Тиша дратувала. Вона гнітила.

І тут я почув знайомий голос:

— Та я ще спав, блін!

Дракс. Голос сонний, злий, але живий. Ідеальний ранок для нього.

— Не скигли. Твій брат теж не виспався, — сухо відрізав Кайрон.

Вони наближалися. Дракс був схожий на розлюченого їжака — скуйовджене волосся, перекошена сорочка, роздратований погляд. Був би не брат — заржав би.

— Бачу, у нас знову весело починається день, — кинув я, склавши руки на грудях.

— Просто скажи вже, що за хрінь треба батьку, — проворчав Дракс, підходячи ближче.

— Якби я знав... — Я перевів погляд на Кайрона, але той, як завжди, мовчазний, лише кивнув у бік довгого коридору.

— Ходімо. Король чекає.

І все. Без зайвих розмов ми рушили. Тільки кроки лунали в коридорах — рівні, важкі, як удари серця.

Я ловив кожен звук, кожен відлуння. Наче все навколо кричало: "Щось не так. Щось серйозно не так."

Дракс ішов поруч, бурчав щось собі під ніс. Напевно знову про те, як він мріяв сьогодні просто поспати. Він ще пацан, хоч і робить вигляд, що вже дорослий. У нього все написано на обличчі — емоції, думки, навіть страх.

А я... Я вчився це ховати. Батько подбав, щоб ми навчилися.

Кожен крок до тронної зали стискав мої груди сильніше. Повітря там завжди холодне, навіть коли за вікном спека. Тронна зала — це як лезо: гостра, тиха і завжди готова вдарити.

І щось мені підказувало — сьогодні це лезо вже чекає нас.Ми мовчки сунули до тронної зали, тільки наші кроки глухо віддавалися в холодному кам’яному коридорі. З кожним кроком напруга в мені росла, мов хтось обмотував груди мотузкою й повільно затягував вузол. Я краєм ока ловив погляди Дракса — він нервово косився на мене, наче чекав, що я скажу щось типу “розслабся, все ок”. Але, чорт забирай, я сам не мав уявлення, що нас чекає.

Батько… він завжди був непередбачуваним ублюдком. Холодний, твердий, беземоційний. І як тільки він кликав нас обох — це значило, що пахне серйозним лайном.

Коли ми дійшли до важких дверей тронної зали, один зі стражників мовчки кивнув і, з напруженим обличчям, розчинив їх перед нами. Метал заскреготів, дерев’яні петлі рипнули — наче й сам замок не хотів пускати нас всередину.

Я вдихнув — глибоко, так, що в грудях запекло. Настав час. Рух уперед. Переступив поріг.

Світла тронна зала зустріла нас тишею й показною величчю. Сонце било крізь вікна, розмазуючи золотисті промені по мармуровій підлозі. У центрі сидів він. Мій батько. Король.

На троні, мов вирізаний із криги. Обличчя кам’яне, спина рівна, руки — спокійні. Його очі не виражали нічого. Але я знав цей погляд — хижий, хладнокровний. Він бачив нас наскрізь.

Ми з Драксом синхронно стали на одне коліно. Не через повагу — через навченість. Автоматично. Як собаки, які знають команду “лежати”.

— Вставайте, — спокійно промовив він. Голос твердий, рівний. Без гніву, але з тією владністю, від якої мимоволі хочеться втягнути шию.

Ми підвелися. Я дивився на нього знизу вверх. Батько відкинувся назад, і кілька довгих секунд просто мовчки нас розглядав, ніби вирішував, чи варто взагалі говорити. В повітрі повисла важка, липка тиша.

— Я покликав вас, бо прийняв рішення, — нарешті сказав він, спокійно, наче оголошував зміну варти. — Ви обидва вирушаєте до Академії за межами королівства.

Бам. Мов грім. Мов удар кулаком в груди. Я здригнувся. Академія? За межами Фарсірії?

Я перевів погляд на Дракса. Він теж завис, рот трохи прочинений, очі округлилися. Схоже, його теж про це ніхто не попереджав.

— Що?! — вирвалося з мене. — Якого біса?

Батько тільки скосив на мене погляд. Спокійно, навіть трохи з насмішкою.

— У Фарсірії є академія, так. Але ти, Ігнісаре, лише вдаєш, що навчаєшся. Показуха. І це — не те, що потрібно майбутньому королю.

Оу. От і полетів ніж просто в груди. Я стиснув кулаки, але промовчав. Кожне його слово — як отрута, холодна, точна, майже без емоцій, але з таким натиском, що хочеться крикнути: "Я стараюсь, чорт забирай!"

— Я хочу, щоб ви здобули справжню освіту. — Його голос залишався рівним. — І щоб ви пройшли перевірку.

— Ти серйозно?! — я майже прокричав. — Академія за межами?! Нам доведеться залишити все!

— Саме так, — відповів батько, не кліпнувши оком. — Це більше, ніж навчання. Це — випробування. Перевірка, чи справді ви гідні бути моїми синами. А тим більше — спадкоємцями.

Я чув, як поруч важко ковтнув Дракс. Він досі мовчав, але я знав — у нього всередині вже почалась буря. Мій брат ніколи не любив зміни. І тим більше — не любив, коли йому щось наказують.