8. Єва.

Світ навколо мене вибухнув, розсипаючись на мільярди дрібних, гострих частинок, у той самий момент, коли гарячі, сухі губи Даміра Ростиславовича впилися в мої.У першу секунду мій мозок, вихований на суворих правилах, моральних принципах та залізній університетській субординації, закричав від дикого, паралізуючого жаху. Що він робить?! Це ж Лозинський! Мій викладач!  Мої руки, що досі безпорадно лежали на його грудях, судомно стиснулися в кулачки. Я чесно спробувала відштовхнути цю залізобетонну скалу. Я щосили вперлася долонями в цупку, дорогу тканину його темно-сірого піджака, намагаючись повернути голову вбік, закрити рот, вирватися з цієї пастки. Масивний дубовий стіл викладача безжально впивався мені в поперек, позбавляючи будь-якого простору для маневру. Я була затиснута між двома монолітами — деревом і його розпеченим тілом.

Але Дамір навіть не поворухнувся. Мій відчайдушний опір здався йому дитячою забавкою. Його велика долоня, що тримала мій підборідок, миттєво перемістилася на потилицю. Його довгі пальці безжально зарилися в мій акуратний пучок, витягуючи шпильки. Шоколадні пасма важкою хвилею розсипалися по моїх плечах, а його хватка стала настільки міцною, що я не могла поворухнути головою навіть на міліметр.

А потім мій наївний, вигаданий захист просто рухнув. 

Він не цілував мене так, як це робив Максим — мляво, звично, майже механічно, залишаючи по собі лише відчуття виконаного обов'язку. Лозинський діяв як загарбник. Його язик без жодного попередження, владно й глибоко увірвався в мій рот, диктуючи свої правила, забираючи все моє повітря до останньої краплі. Від нього пахло гірким еспресо, ментолом і тим самим дорогим, зводячим з розуму тютюновим шлейфом, який я вдихала в його спальні. Цей запах проникав мені в легені, отруював кров, паралізував волю.

І моє тіло зрадило мене. Зрадило три роки стосунків із Максимом, зрадило всі мої клятви про те, що вечірній кошмар у клубі був просто помилкою.

З мого горла вирвався тихий, здавлений стогін, який потонув прямо в його губах. Пальці самі собою розтиснулися, перестаючи штовхати його груди. Натомість я судомно, наче потопаючий за рятівне коло, вчепилася в комір його білої сорочки, зминаючи ідеальну тканину. Я подалася вперед, втискаючись у його широкі груди, відчуваючи шалений, нерівний стукіт його серця. Мої губи, які спершу перелякано стискалися, відкрилися назустріч. Я почала відповідати. Невміло, гарячково, ковтаючи власні сльози, що раптом бризнули з очей від гострого емоційного перевантаження, але з такою ж дикою, руйнівною пристрастю.

Це був гріх. Чистий, концентрований гріх.І я добровільно горіла в цьому вогні.

Дамір відірвався від моїх губ так само раптово, як і почав. Але він не відпустив мене. Його важка долоня залишилася на моїй потилиці, міцно притискаючи моє обличчя до своїх грудей. Я чула, як надривно, важко й часто він дихає, наче пробіг стометрівку. Мій ніс уткнувся в його шию, і я судорожно ковтала повітря, яке раптом повернулося в легені, обпікаючи горло.

Мої коліна тремтіли так сильно, що якби не його залізна хватка, яка зараз міцно обхопила мою талію, я б просто сповзла по краю столу прямо на підлогу.

— Помилка, кажеш? — його голос пролунав над моєю головою. Це був не голос професора Лозинського. Це був низький, хрипкий, майже загрозливий шепіт чоловіка, чий контроль щоправда злетів до бісової матері. — Ти хотіла вдати, що цього не було, Єво? Хотіла повернутися до свого хлопчика й удавати слухняну дівчинку?

Я мовчала, не в силах вимовити ні слова. Всередині мене панував повний, випалений хаос. Хвиля дикого, нищівного сорому й провини перед Максимом наздогнала мене, змішуючись із залишками того божевільного задоволення, яке я щойно отримала. Два дні тому я гладила Макса по волоссю й обіцяла, що ми з усім впораємося. А зараз я стою в обіймах іншого чоловіка, і мої губи горять від його поцілунків.

Я зібрала останні крихти своєї гордості, вперлася долонями в його груди й цього разу сильніше відштовхнула його. Дамір дозволив мені це зробити, повільно опускаючи руки, але не відходячи ні на крок. Він стояв упритул, високий, величний, дивлячись на мене зверху своїми темними, майже чорними очима, в яких досі палахкотіло небезпечне полум'я.

Я гарячково почала поправляти кофту, яка з’їхала з плеча, і тремтячими пальцями намагалася зібрати розсипане волосся. Щоки палали так, наче мене піднесли до відкритого вогню.

— Ви... ви не мали права, — мій голос зірвався на хрипкий шепіт, я навіть не впізнала його. — Даміре Ростиславовичу, це... це злочин. Це порушення всіх етичних норм! Якщо хтось дізнається... якщо хтось побачить...

— Але тут нікого немає, Єво, — перервав він мене, і в його голосі знову з'явилися знайомі залізні, іронічні нотки. Він засунув руки в кишені штанів, але його погляд продовжував сканувати моє обличчя, зупиняючись на моїх припухлих, почервонілих губах. — Двері зачинені. І мені абсолютно плювати на етичні норми, коли переді мною стоїть дівчина, яка вже декілька днів знищує мій мозок одним своїм існуванням.

— У мене є хлопець! — майже викрикнула я, і цей крик був моєю останньою спробою виставити хоч якийсь щит між нами. — Ми три роки разом! Ми любимо один одного! Те, що сталося в клубі... і те, що сталося зараз — це просто... це якесь божевілля! Ви не маєте права втручатися в моє життя!

Лозинський раптом зробив крок уперед, змушуючи мене знову втиснутися в стіл. Його обличчя перекосилося від раптової, холодної люті, а очі звузилися.

— Любите один одного? — перепитав він із такою глибокою, отруйною іронією, що мені стало фізично боляче. — Той хлопчик, який залишив тебе саму, поки сам розважався з блондинкою? Це твоє велике кохання, Ковальчук? Ти за це тримаєшся з такою впертістю? Ти занадто розумна дівчинка для такого дешевого й жалюгідного самообману.

Я задихнулася від його слів. Звідки він знає про блондинку? Звідки він знає, що сталося в клубі до його появи? Невже він спостерігав за нами? Або його люди надали йому повний звіт? Усвідомлення того, що моє особисте життя для нього — як на долоні, принижувало мене ще більше.