7. Дамір.

"Темрява навколо мене не просто панувала — вона була живою, густою, майже відчутною на дотик. Вона стискала мої легені, заважаючи зробити бодай один чистий вдих.У цьому сні я бачив себе наче збоку, запертим у скляній клітці власного кабінету на тридцятому поверсі хмарочоса холдингу «Лозмед». За панорамними вікнами розкинулося величезне, байдуже нічне місто. Криваво-червоні неонові вогні вивісок відбивалися на склі, стікаючи вниз, мов свіжі краплі крові.

Раптом цю мертву тишу розірвав звук. На масивному столі серед стосів фінансових звітів заходився телефон. Екран спалахнув білим світлом, вихоплюючи з темряви лише одне єдине ім'я, яке колись було моїм усім, а тепер — стало моїм персональним прокляттям.

Ліля.

Я вихопив слухавку, навіть не встигнувши вирівняти дихання.

— Лілю? Де ти? Ти вдома?

З динаміка долетів її сміх. Гучний, змазаний алкоголем і заспокійливими таблетками. Цей звук розсипався в моїй голові уламками кришталю. Я майже фізично відчував запах дорогого ігристого вина, яким вона заливала свою чергову істерику.

— О-о-о, Лозинський! Ти все-таки зволив підняти слухавку! — її голос здригався, зриваючись на свистячий шепіт. — Що, знову твої кляті патенти? Знову твої лабораторії та ради директорів?! Ти брешеш мені! Брешеш кожну секунду! Я знаю, що ти зараз там не один. Хто вона, Даміре? Твоя нова аспірантка? Чергова довгонога сука, яку ти підклав під себе, поки я згасаю в нашому порожньому будинку, мов непотрібна лялька?!

— Лілю, припини це божевілля, благаю тебе, — я стиснув вільну руку в кулак так сильно, що пальці побіліли. — Ти п'яна. Ти не тямиш, що верзеш. У мене в кабінеті нікого немає. Я один. Зачекай мене, я вже згортаю документи, я зараз приїду...

— Мені набридло чекати! — раптом заверещала вона так голосно, що звук ударив по моїх барабанних перетинках. — Набрид твій лід, Даміре! Ти не чоловік, ти монстр! Ти скала, яка душить усе живе навколо себе! Ти ніколи не любив мене, ти любив лише свій контроль!

І тут, крізь її важке, переривчасте дихання в динаміці, я почув звук, від якого моє серце просто зупинилося.

Глухий акустичний простір залізобетонного підземного гаража. Клацання дверного замка. Різке, хиже ричання трьохлітрового турбованого двигуна спортивного Porsche. Того самого, який я сам купив і подарував їй на річницю.

— Лілю, стій! — мій залізобетонний контроль злетів підірваним снарядом. Тваринний, первісний жах прошив моє тіло до самих кісток. — Не смій сідати за кермо! Не заводь машину, чуєш мене? Залишайся вдома, я вже йду, я біжу до тебе кохана!

— Запізно, Даміре... Мені більше не страшно, — її голос раптом став моторошно, смертельно спокійним. Вона наче розчинялася в цій темряві. — Прощавай.

Зв'язок не перервався. Вона просто кинула телефон напевно на сидіння.

Подальші події в моєму сні неслися зі швидкістю падіння в безодню. Я бачив, як вилітаю зі свого офісу, як лечу на ліфті вниз, майже виламуючи скляні двері вестибюля. Наступний кадр — я вже за кермом свого  позашляховика, нічна траса під колесами блищить від проливного дощу, а я тисну педаль газу в саму підлогу. Мотор реве на межі можливостей, стрілка тахометра б'ється в червоній зоні.

Я тримав телефон на гучному зв'язку. З динаміка долинав дикий свист зустрічного вітру, рев її мотора та божевільний, істеричний сміх Лілі. 

— Лілю, припаркуйся на узбіччі! Зменш швидкість! Чуєш мене, дурна, я люблю тебе, я вже близько! Збав газ! — я кричав так, що мої голосові зв'язки розривалися, а з горла йшов присмак заліза. Вода заливала лобове скло моєї машини, двірники не впорювалися, світло зустрічних фар сліпило очі.

— Ти... ти ніколи... нікого... не любив... — донеслися її останні, пошматовані слова.

І в цю ж секунду крізь телефонний динамік прорвався найстрашніший звук у моєму житті. Довгий, пронизливий, затяжний скрегіт гальм по мокрому асфальту. Потужний, оглушливий гуркіт сигналу величезної фури. А потім — страшний удар.

Звук металу, який із шаленою силою зминає інший метал. На цьому фоні пролунав короткий, передсмертний крик Лілі... і все потонуло в раптовому, абсолютно мертвому, короткому гудінні обірваного зв'язку.

— Ні! Ні-і-і! Лілю-ю-ю! — мій власний, роздираючий легені крик вирвався з моїх грудей, руйнуючи цей клятий сон."

Я підхопився на шкіряному дивані свого робочого кабінету, важко й часто дихаючи, наче щоправда намагався випливти з глибини океану. Серце калатало у грудях мов божевільний загнаний звір, готовий пробити ребра. Чоло було мокрим від липкого поту, а пальці рук судомно стискалися.

Я заплющив очі й кілька хвилин просто сидів непорушно, змушуючи себе повернутися в реальність. Навколо не було нічного шосе. Не було понівеченого заліза й кривавого скла. Був лише мій просторий, залитий першими променями вересневого сонця кабінет на першому поверсі мого заміського маєтку. Настільна лампа все ще горіла, вихоплюючи з напівтемряви стоси документів, які я намагався аналізувати вночі, перед тим як втома остаточно зрубила мене прямо тут.

Десять років. Минуло десять чортових років, а цей кошмар повертався з регулярністю швейцарського годинника, варто було мені лише на секунду послабити залізну хватку над власними емоціями. Смерть Лілі назавжди випалила всередині мене здатність відчувати легкість. Вона довела мені: Лозинський, твоя пристрасть руйнує. Твій контроль душить. Ти — отрута для будь-якої жінки, яка підійде занадто близько.

Раптом у моїй голові спалахнув спогад про іншу дівчину. Спогад, який змусив моє серце зробити зовсім інший, нерівний удар.

Єва.

Я згадав, як кілька годин тому приніс її сюди на руках. Пам'ятав її крихке, тремтяче тіло, її заплакане обличчя, замурзане тушшю, і цей шалений, зводячий з розуму аромат шоколаду й польових квітів, який виходив від її шкіри. Я залишив її у своїй спальні на другому поверсі, сховавши під важку графітову ковдру.