6. Єва.

Свідомість поверталася важко, наче крізь шар густого, темного оксамиту. Перше, що я відчула, повернувшись до тями — це неймовірна, невагома м'якість. Сонце ще не встигло піднятися високо, але його перші бліді промені вже обережно торкалися мого обличчя. Голова відгукнулася тупим, пульсуючим болем, який зазвичай приходить після занадто міцних клубних коктейлів і виплаканих сліз.Я солодко потягнулася, але вже за секунду моє серце пропустило удар, а спину пройняв озноб.

Стоп.

Я повільно розплющила очі й зажмурилася від незвично великого простору навколо. Це була не моя кімната. Стеля була занадто високою, прикрашеною стриманою ліпниною, а замість напівпрозорих фіранок на величезних панорамних вікнах висіли важкі темно-сірі портьєри. Я лежала на величезному ліжку, застеленому шовковою білизною кольору графіту, а моє тіло до самого підборіддя було дбайливо вкрите теплою, невагомою ковдрою.

«Де я? — панічна думка миттєво протверезила мій мозок, змушуючи серце забитися частіше. — Боже, що сталося?»
 

Я судомно підвелася на лікті, і в ту ж секунду картинки минулої нічної круговерті почали зводитися в одну суцільну, страшну й реальну кінострічку.

Кухня. Обурення. Максим, який тікає до друзів.

Дзвінок Марти. Неонові спалахи клубу «Рай».

Келих із рідким вогнем...

І Максим. Мій Максим, який обіймав якусь блондинку, поки я кисла вдома.

Потім його п'яні, чіпкі пальці на моєму лікті... і Дамір.

У пам'яті чітко виплив його образ: високий, величний, у чорній сорочці з закоченими рукавами. Він стояв між нами як непохитна скеля. Його жорсткі, професійні удари, від яких Максим полетів на підлогу. Потім темрява салону його масивного позашляховика, запах кедра й тютюну... і суцільна порожнеча.

«Чорт... Я просто заснула у його машині...» — подумки скрикнула я, закриваючи рот долонею.

Я озирнулася навколо, вдихаючи повітря кімнати. Тут пахло саме ним. Цей дорогий, складний аромат чоловічого парфуму, змішаний із тонкою ноткою сухого тютюнового диму й дерева, належав лише одній людині в цьому місті. Я була в спальні Даміра Ростиславовича. Мого нового, суворого викладача фармакології.

Гаряча, нищівна хвиля сорому й паніки накрила мене з головою. Що робити? Як діяти? Я швидко перевірила себе під ковдрою — на мені була та сама коротка чорна шовкова сукня, бретельки трохи з’їхали, але одяг був цілим. Він просто приніс мене сюди й укрив. Навіть не розбудив.

Думка про те, що Лозинський може зараз зайти до кімнати й побачити мене в такому стані, змусила мене діяти миттєво. Спогади про його сталевий, вивчаючий погляд на парі й так не давали мені спокою, а тепер... Тепер я була в його приватному просторі, повністю беззахисна й розгублена.

Я обережно відкинула ковдру, спустила ноги з високого ліжка й намацала на підлозі свої туфлі на підборах. Одягати їх я не наважилася — дерев'яний паркет міг зрадницьки зарипіти від кожного кроку. Взявши підбори в одну руку й міцно притиснувши до грудей свою сумочку, я піднялася на шпильки — точніше, пішла босоніж на пальчиках, затамувавши подих.

Я повільно, сантиметр за сантиметром, підійшла до масивних дверей спальні й обережно натиснула на ручку. Двері відчинилися без жодного звуку. Я визирнула в довгий, напівтемний коридор другого поверху. Навколо панувала абсолютна тиша. Будинок наче спав разом із його господарем.

Не придумавши нічого кращого, ніж просто втекти, я, мов мишка, спустилася мармуровими сходами, тримаючись за перила й намагаючись не шуміти навіть власним диханням. На першому поверсі було так само порожньо. Величезна вітальня з дизайнерськими меблями тонула в ранкових сутінках. Я швидко знайшла масивні вхідні двері, обережно повернула замок і вислизнула на вулицю.

Ранкова вереснева прохолода миттєво вдарила по моїх оголених плечах, змушуючи шкіру покритися сиротами. Я швидко взула туфлі, майже бігом подолала подвір'я маєтку й вийшла за ворота, де відразу дістала телефон. Руки тремтіли так, що я ледь змогла відкрити додаток і викликати таксі.

Поки машина мчала мене крізь ранкові вулиці назад до міста, в моїй голові панував справжній ураган. Думки хаотично змінювали одна одну, заганяючи мене в глухий кут.

«Як далі все буде? — думала я дивлячись на сірий асфальт за вікном. — Як мені тепер дивитися в очі Даміру Ростиславовичу на наступній парі? Що він подумає про мене? А реферат на тридцяти сторінок? Як мені його писати, коли від однієї згадки про Лозинського в мене кров стигне в жилах?»

І найголовніше — що робити з Максимом? Наші три роки стосунків сьогодні вночі були розтоптані його ж власними ногами на тому танцполі. Я не могла вдати, що нічого не сталося. Стосунки, які й так були схожі на чужу дружбу, остаточно перетворилися на попіл.

Таксі зупинилося біля мого будинку. Я розплатилася, вийшла на прохолодне повітря й підійшла до під'їзду. Піднявшись на поверх, я застигла перед дверима. Пальці міцно стиснули зв'язку ключів.

А раптом Максим удома?

Я повільно повернула ключ у замку. Квартира зустріла мене дзвінкою тишею. Полегшено зітхнувши, я пройшла в коридор. Навколо все було як зазвичай. Але всередині мене все одно все стискалося від огиди після вчорашнього вечора. Я почувалася брудною. Мені життєво необхідно було змити з себе запах нічного клубу, липкі погляди чужих чоловіків і... цей нав'язливий, зводячий з розуму аромат сандалу й тютюну, який, здавалося, увібрався прямо в мою шкіру в будинку Лозинського.

Я скинула пом'ятий одяг і залізла у душ. Увімкнула гарячу воду на повну потужність, дозволяючи густій парі миттєво заповнити маленький простір.

Стоячи під гарячими струменями, я заплющила очі. Вода обпікала плечі, стікала по спині, але я не могла розслабитися. Варто було мені закрити повіки, як перед очима знову поставало суворе, владне обличчя Даміра Ростиславовича. Його темні, майже чорні очі, які дивилися на мене з такою важкою, дикою цікавістю. Його великі та гарячі руки. Моє тіло досі пам'ятало це почуття захищеності, яке я відчула поруч із ним.