4. Єва

Аркуш із тридцятьма сторінками майбутнього реферату, який я так гордо вихопила з рук Лозинського, зараз здавався мені не просто покаранням, а справжнім квитком на війну. Мої щоки все ще горіли, коли я піднімалася сходами до нашої орендованої квартири. У коридорі під'їзду пахло чимось старим, сирістю та чужими обідами, і цей заземлюючий побутовий запах трохи змивав з мене залишки того шаленого, некерованого магнетизму, який усього пів години тому панував в аудиторії.

Я повернула ключ у замку. Двері відчинилися з важким скрипом. У квартирі було темно й тихо, якщо не рахувати одноманітного бубоніння телевізора у вітальні. Навіть повітря тут здавалося застояним, застиглим, наче в музеї втрачених ілюзій. Я роззулася, кинула сумку на тумбочку й пройшла до кімнати.

Максим сидів на дивані. На ньому були ті самі зім'яті джинси, в яких він повернувся вранці, а на столі перед ним стояла наполовину порожня бляшанка пива. Його пальці гарячково літали по екрану телефону, а на обличчі блукала легка, відсторонена посмішка. Він навіть не підняв голови, коли я зайшла.

— Привіт, — тихо сказала я, зупиняючись у дверях і схрещуючи руки на грудях. — Я повернулася.

— А, привіт, Єв, — кинув він мимохідь, продовжуючи щось активно друкувати. — Як перший день? Не здохла там від своєї латини?

Усередині мене щось болісно стислося. Три роки разом. Два роки під одним дахом. І це все, на що його вистачає? Я згадала сталевий, пронизливий погляд Даміра Ростиславовича. Той вивчав кожну мою клітину, кожне пасмо волосся, хоч і розпікав за пустий аркуш. А чоловік, із яким я ділю ліжко, навіть не дивиться мені в очі.

— Все нормально, — я пройшла до кухні, увімкнула світло й почала діставати з холодильника продукти, щоб приготувати вечерю. Руки все ще трохи тремтіли. — У нас новий викладач із фармакології. Дуже суворий. Власник «Лозмеду». Уяви собі, він у перший же день влаштував нам зріз знань за всі роки...

— Класно, — перебив мене Максим, заходячи на кухню. Він крутив у руках телефон і дивився на годинник. — Слухай, Єв, я тут чисто попередити. Мене хлопці з офісу кличють. Там у Вадька днюха, вони збираються в якийсь новий елітний клуб. Розумієш, перший день осені, треба трохи розслабитися після робочого дня. Нам новий шеф сьогодні такий розгон влаштував, що голова тріщить.

Я застигла з ножем у руках, так і не дорізавши помідор. На кухні панувала хвилину повна, гнітюча тиша, яку порушувало лише моє важке дихання.

— Знову? — я повільно повернулася до нього. Мої карі очі впилися в його обличчя, шукаючи хоч краплю розуміння. — Максиме, ми не бачилися нормально вже кілька тижнів. Ти або на роботі, або з друзями, або спиш до обіду. Сьогодні перше вересня. Наш спільний вечір. Я хотіла приготувати пасту, відкрити те вино, що ми купили на вихідних... Посидіти вдвох. Поговорити.

Максим роздратовано зітхнув і закотив очі, ховаючи телефон у кишеню:

— Ну починається... Єво, не зуди, а? Я ж не на побачення йду. Це суто пацаняча компанія. Корпоративна етика, всі справи. Я не можу злитися.

— Тоді візьми мене з собою, — я зробила крок до нього, майже благально дивлячись у його байдужі очі. — Будь ласка. Я теж втомилася. Мене сьогодні новий викладач так принизив перед усім курсом, мені потрібно просто розвіятися, побути з тобою. Ми ж можемо піти разом? Трішки потанцюємо, побудемо як пара, а не як сусіди по кімнаті.

Максим на мить замовк. Його погляд ковзнув по моїй домашній футболці, по розпатланому шоколадному волоссю, і в його очах промайнуло суцільне нудьгування. Він просто відвернувся до вікна, ігноруючи моє прохання. Ця тиша була гіршою за крик. Він просто відмовчувався, показуючи всім своїм виглядом, що моя присутність у його планах - це зайвий баласт.

— Максиме, не мовчи, — мій голос зірвався на хрип. — Скажи бодай щось.

— Та що тобі казати, Єво? — різко кинув він, розвертаючись і прямуючи до коридору. — Ти вічно все ускладнюєш. Сидиш удома зі своїми підручниками, киснеш, а потім мені мізки виносиш. Я пішов. Буду пізно, не чекай.

Двері квартири захлопнулися з гучним, лунким гуркотом. Я залишилася стояти посеред порожньої, холодної кухні. На плиті закипала вода, на дошці лежали недорізані овочі, а в моїй душі остаточно догорали залишки трирічних стосунків. Я вимкнула плиту, сіла на стілець і просто закрила обличчя долонями. Пустота всередині була такою глибокою, що навіть сльози не йшли.

Я сиділа в тиші близько години, безцільно дивлячись на стіну. Вечеря, яку я так дбайливо готувала, тепер здавалася мені абсолютно безглуздою. Навіщо все це, якщо ділити її доводиться лише з власною самотністю? В моїй голові знову й знову прокручувалися слова Лозинського: «Це сором, Ковальчук...». Чомусь його крижане зауваження ранило мене зараз менше, ніж ця абсолютна, хронічна байдужість Максима.

Раптом тишу квартири розірвав гучний, дзвінкий рингтон мого телефону. На екрані висвітилося рідне: Марта.

Я неохоче підняла слухавку, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально рівно:

— Так, Мартусь?

— Ковальчук! Ти чому досі не на зв'язку?! — її енергійний, майже ультразвуковий голос миттєво заповнив простір кухні. — Коротше, збирайся. Ніяких «ні», «я вчу латину» або «мій Максим удома». Ми йдемо відриватися! Ти знаєш, що сьогодні відкрився новий, просто мега-елітний ресторан-клуб під назвою «Рай»? Там зараз збирається вся золота молодь міста, купа студентів, найкращий діджей! Ми просто зобов'язані відсвяткувати початок навчання й твою сьогоднішню... гм... коридорно-аудиторну драму з Лозинським!

— Марто, я не хочу, — тихо відповіла я, дивлячись на недорізаний помідор. — Максим пішов із друзями, я приготувала вечерю... Мені якось зовсім не до клубів. Настрій на нулі.

— Так, стоп! — Марта миттєво переключилася на серйозний тон. — Цей козел знову втік сам? Єво, ти при своєму розумі? Він там розважається, а ти сидиш удома й киснеш над каструлями? Ну вже ні! Я цього не дозволю. Я через двадцять хвилин буду під твоїм будинком на таксі. Якщо ти не вийдеш, я виламаю ці твої двері, зрозуміла? Одягай свою найсексуальнішу чорну шовкову сукню — ту саму, на тонких бретельках, яку ти жодного разу не одягала через ревнощі свого офіс-менеджера. Чекаю!