3. Дамір.

Важкі дубові двері аудиторії  зачинилися з глухим, остаточним кліком, який луною відбився від порожніх лав. Студентський гамір у коридорі миттєво віддалився, перетворюючись на одноманітний білий шум.

Я залишився стояти біля великого вікна, засунувши руки в кишені штанів і змушуючи себе зробити глибокий, повільний вдих. Повітря в аудиторії все ще зберігало її ледь помітний слід. Це не був просто дорогий аромат парфумів - це був справжній, концентрований запах її дівочого пафосу, її пораненої гордості та дикого виклику, який вона кинула мені прямо в обличчя перед тим, як вибігти звідси.

Я повільно підійшов до лекторського столу, де лежав той самий аркуш. Єва.

Я взяв папір за краєчок, вдивляючись у три нещасні хаотичні рядки, написані її тонким, злегка тремтячим почерком. Відмінниця. Претендентка на червоний диплом, про яку мені в деканаті прожужжали всі вуха ще до початку. І повна, абсолютна ментальна поразка на першій же хвилині моєї перевірки.

Я кинув аркуш назад на стіл сів і важко відкинувся на спинку стільця, запускаючи пальці в темне волосся. Мене трясло. Зсередини, десь глибоко під, піднімалася гаряча, темна хвиля роздратування, змішаного з диким, майже тваринним збудженням.
«Якого біса, Лозинський? — подумки вилаяв я себе, міцно стискаючи щелепу. — Що це взагалі було? Чому тебе так завела ця мала дівка?»

Відповідь ховалася на поверхні, і вона мені категорично не подобалася. Правда була банальною та фізіологічною: у мене занадто давно не було нормального, регулярного сексу. Після трагедії з Лілею я свідомо перетворив своє життя на пустелю. Жінки в моєму ліжку з'являлися рідко, виключно для задоволення базових потреб, і жодна з них не залишалася до ранку. Я вибирав холодних, передбачуваних партнерок мого віку, які знали правила гри й не вимагали від мене емоцій.

А тут - якесь юне, гаряче дівчисько влітає в мене в коридорі, вибиває документи, а потім дивиться на мене на парі так, ніби я - її особистий ворог, якого вона мріє знищити. Її прихований вогонь, її дика гордість і цей некерований магнетизм, що виник між нами, просто пробили мій залізобетонний щит.

— Тридцять сторінок реферату власноруч... — вголос пробурмотів я, і на моїх губах з'явилася похмура посмішка. — Я сам створив привід, щоб знову побачити її в цьому кабінеті. Ідіот.

Я різко підвівся, зібрав усі роботи студентів у теку, застебнув піджак і швидким кроком покинув аудиторію. Мені терміново потрібно було змінити декорації й повернутися у світ, де я все контролюю.

Мій чорний преміальний позашляховик упевнено розрізав міські вулиці осіннього міста. Сонце вже піднялося високо, висвітлюючи скляні хмарочоси ділового центру. За пів години я вже паркувався біля головного офісу «Лозмед» - моєї фармацевтичної імперії. Це була величезна будівля з розкішним фасадом зі скла та темного граніту, що символізувала стабільність, силу та колосальні гроші.

Тут, у цих стінах, усе працювало як годинник. Охорона на ресепшені синхронно витягнулася в струнку, варто було мені переступити поріг.

— Доброго дня, Даміре Ростиславовичу! — в один голос привіталися хлопці.

Я лише коротко кивнув, прямуючи до ліфта, який підняв мене на останній, тридцятий поверх. Коли двері кабінету відчинилися, мене вже зустрічала моя бездоганна секретарка Олена - жінка років сорока, яка знала кожен мій крок і ніколи не ставила зайвих запитань.

— Даміре Ростиславовичу, там прийшли аналітики з приводу нової партії сировини для серцевих глікозидів, — швидко проговорила вона, йдучи за мною в кабінет. — І юридичний відділ просить підписати патентні документи на новий антибіотик.

— Давай сюди документи, Олено. І нехай аналітики зайдуть через десять хвилин, — сухо розпорядився я, знімаючи піджак і залишаючись у самій сорочці.

Наступні кілька годин перетворилися на суцільний колообіг цифр, формул, контрактів та жорстких бізнес-рішень. Я свідомо вимагав від підлеглих максимум, вичитуючи керівників відділів за найменші прорахунки. Мені потрібно було забути образ Єви зі своєї голови, заглушити цей раптовий спалах пристрасті робочою рутиною. Але варто було мені на секунду залишитися в тиші, як перед очима знову поставали її пухкі губи, які вона так кусала від злості на моїй парі.

Ближче до шостої вечора, коли кабінет нарешті спорожнів, на моєму великому скляному столі голосно задзвонив мобільний телефон. На дисплеї висвітилося ім'я, яке змусило мене трохи розслабитися: Олег.

Я підняв слухавку, і звідти миттєво прилетів гучний, життєрадісний і, як завжди, іронічний голос мого найкращого друга:

— О, великий фармацевтичний боже Лозинський! — театрально вигукнув Олег. — Ну що, як твій перший робочий день у ролі професора? Скільки бідних студентів ти вже встиг довести до сліз своїм грізним сталевим поглядом? Надіюся, кафедра ще стоїть?

— Менше пафосу, Олеже, — втомлено відповів я, потерши перенісся. — Все нормально. Аудиторія ціла, студенти живі. Що ти хотів?

— Як це що?! — обурився друг. — План на вечір не обговорюється! Я чекаю тебе в своєму новому ресторані «Рай». Пам'ятаєш, я розповідав, що нарешті закінчив там дизайнерський ремонт? Ми просто зобов'язані відсвяткувати твій перший день у професорській мантії. Я вже забронював нам VIP-кабінку на другому поверсі. З тебе - твоя похмура фізіономія, з мене - найкращий стейк у місті та елітний віскі. Буду чекати о восьмій. Спробуй тільки відмовитися, я нацькую на твій офіс податкову!

Я хотів було сказати, що нікуди не поїду й хочу просто побути в тиші, але вчасно згадав ту гнітючу атмосферу свого порожнього будинку.

— Добре, буду о восьмій, — коротко кинув я і поклав слухавку.

Мій чорний  позашляховик упевнено підкотив до входу в «Рай» - новий амбітний ресторан-клуб Олега. Незважаючи на те, що заклад розташовувався в самому елітному районі міста тут коїлося щось неймовірне. Вже на під'їзді я помітив величезний, галасливий натовп. Черга біля входу тягнулася на десятки метрів: купа студентів, молодих дівчат у коротких сукнях та хлопців у сорочках намагалися пройти фейсконтроль. Перше вересня далося взнаки - молодь буквально окупувала місто, прагнучи відсвяткувати перший день свободи.