2. Єва.

10:00. Аудиторія 218.

Ця аудиторія завжди вважалася однією з найвеличніших і водночас найпохмуріших на нашому факультеті. Побудована за принципом класичного медичного амфітеатру, вона піднімалася вгору стрімкими ярусами темних дерев'яних лав, які за довгі десятиліття були поцятковані подряпинами від студентських ручок та залишками старої крейди. Висока стеля з масивною ліпниною губилася десь у тіні, а величезні арочні вікна, що виходили на внутрішній дворик університету, сьогодні пропускали косі промені яскравого вересневого сонця. У цьому світлі повільно кружляли дрібні порошинки, створюючи ілюзію застиглого часу. Повітря тут було особливим - воно зберігало ледь відчутний, солодкувато-гіркий шлейф формаліну з сусідніх анатомічних лабораторій, змішаний із запахом старої паперової макулатури та міцної розчинної кави.

Ми з Мартою зайняли свої звичні місця на третьому ярусі. Це була стратегічно бездоганна позиція: звідси відкривався чудовий огляд на лекторську кафедру, але водночас можна було сховатися за спинами одногрупників попереду. Проте сьогодні весь мій звичний захист розсипався на порох.

Мій погляд був прикутий до великої, щойно вимитої зеленої дошки. Там розмашистим, гострим і ніби висіченим із каменю почерком уже було виведено прізвище, від якого мої пальці миттєво похололи:

«Лозинський Дамір Ростиславович.»

— Ну що, королева фармакології, готова здати свою корону? — Марта раптом штовхнула мене ліктем у бік, змушуючи здригнутися й ледь не впустити сумку. Вона нахилилася так близько, що я відчула солодкий аромат її цитрусового блиску для губ. Її карі очі хитро примружилися, випромінюючи те саме непідробне, майже мисливське задоволення, яке з'являлося в неї щоразу, коли пахло гучною інтригою чи новою драмою. — Твої щоки палають так, ніби ти щойно випила літр дідового самогону, Ковальчук. Ти вмивалася холодною водою чи святою? Бо вигляд у тебе такий, наче ти в коридорі зустріла щонайменше примару. 

— Не встигла вдягти, — віджартувалась я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально сухо й невимушено. Я гарячково крутила в пальцях просту пластикову ручку, боячись підняти на неї очі, бо знала — Марта бачить мене наскрізь. — І нікого я не зустріла. Просто душно тут, перший день після канікул, не звикла ще до такої кількості людей в одному приміщенні. Бережи сили, Марто. Щось мені підказує, що цей семестр буде для нас обох пекельно важким.

— Душно їй, ага, розказуй мені казки, — хмикнула подруга, відкриваючи свій яскравий новий зошит і дістаючи цілий арсенал кольорових маркерів. — Угу, особливо після твоєї епічної зустрічі в коридорі, про яку мені вже Артем натякнув. Каже, ти там ледь не збила когось із керівництва. Дівчата з першого курсу, до речі, вже рознесли по всіх університетських чатах, що у нас працюватиме якийсь неймовірний брюнет із «Лозмеду». Кажуть, він мільйонер, тримає в страху половину вітчизняного фармацевтичного ринку й прийшов сюди явно не заради нашої мізерної викладацької зарплати. А наша колишня професорка так вчасно пішла в декрет... Короче, подруго, відчуваю, що серіал починається цікавий.

Я не встигла їй відповісти, хоча на язиці вже крутилося десяток заперечень. Важкі дубові двері внизу, біля самої трибуни, відчинилися з глухим стукотом, який луною відбився від стін амфітеатру.

Весь зал миттєво, за якусь частку секунди, занурився в мертву тишу, якої я не чула тут за всі три роки навчання. Студенти, які ще мить тому бурхливо обговорювали літні вечірки на терасах, зараз синхронно випрямили спини й витягнули шиї.

Зайшов Він.

Його кроки були важкими, упевненими і владними. На Дамірі Ростиславовичі був бездоганно скроєний темно-сірий піджак, який ідеально облягав його атлетичну, широку фігуру, підкреслюючи силу розмаху плечей і лінію міцних грудей. Сніжно-біла сорочка під піджаком була розстебнута на два верхні ґудзики, відкриваючи вид на сильну, засмаглу шию та натякаючи на тіло, яке дійсно належало радше грецькому Богу, ніж звичайній людині.

Разом із ним в аудиторію наче увірвався потік свіжого, прохолодного й наелектризованого осіннього повітря. Дівчата на перших рядах синхронно затамували подих, а дехто навіть забув закрити рота. Чоловік пройшов до великого лекторського столу, недбалим, але точним рухом кинув на нього ту саму шкіряну теку, яку я всього пів години тому збирала з підлоги, і повільно повернувся обличчям до залу.

— Доброго дня, — його низький, оксамитовий голос прокотився аудиторією. Від цього звуку в мене по спині пройшла реальна, гаряча хвиля, що змусила пальці стиснутися ще сильніше. — Я — ваш новий викладач фармакології, Лозинський Дамір Ростиславович. Думаю, структуру, масштаб та фінансовий вплив національної мережі аптек «Лозмед» ви всі чудово знаєте з новин чи принаймні бачите їхні вивіски на кожному кроці. Тому відразу попереджаю: зазубрену, суху теорію з підручників я не терплю й вважаю марнуванням часу. Я вмію поєднувати реальні клінічні знання з жорсткою, безкомпромісною практикою. І вимагатиму від вас того ж самого, якщо ви плануєте отримати диплом, а не просто папірець. Почнемо з переклички, щоб я розумів, який інтелектуальний потенціал цієї групи і з ким мені доведеться працювати.

Він відкрив великий паперовий журнал, який лежав на столі. Його довгі, засмаглі пальці з акуратними нігтями повільно й майже ліниво гортали сторінки. На його зап'ясті в променях сонця зблиснув масивний, шалено дорогий годинник. Дамір Ростиславович називав прізвища чітко, уривчасто, коротко киваючи на кожне несміливе студентське «Я». Атмосфера в кабінеті була настільки натягнутою, що здавалося, ніби повітря можна було різати ножем.

Я затамувала подих, чекаючи своєї літери. Мій погляд мимоволі зупинився на його акуратній темній борідці та чітких лініях губ. Я згадувала, як його рука торкнулася моєї там, на підлозі...

— Ковальчук Єва Романівна? — його голос раптом помітно сповільнився, набуваючи якоїсь особливої, важкої і навіть небезпечної тональності.