1. Єва.

Перше вересня.

Останній навчальний рік… Передостанній, якщо бути зовсім точною. Попереду - інтернатура, потім випуск, а далі - реальне життя, яке поки що здається мені примарним і далеким, як чужий сон.

Ранок зустрів мене прохолодним, золотавим сонячним променем, який наполегливо пробивався крізь густі крони каштанів під вікном нашої орендованої квартири. Проте всередині мене панувала суцільна осіння холоднеча. Я повільно повернула голову й кинула погляд на ліжко: Максим спав, зарившись обличчям у пом'яту подушку. Ковдра з’їхала на підлогу, а з його боку ліжка чітко тхнуло стійким перегаром та дешевим сигаретним димом.

Знову клуб. Знову черговий безглуздий «мальчішнік» посеред тижня. Йому двадцять три роки, він працює звичайним офіс-менеджером, і вся його життєва відповідальність закінчується рівно там, де починається п'ятничний - або, як тепер, середтижневий - кураж.

Ми разом уже три роки. Два з них живемо під одним дахом, ділимо побут, оплату рахунків і цю затісну квартиру, яка з кожним місяцем здається все меншою, ніби стискає нас у своїх стінах. Але сьогодні, сидячи на кухні в цілковитій самотності й повільно попиваючи гірку каву, я дивилася крізь прочинені двері на його сплячий силует і відчуваю лише гнітючу, абсолютну пустоту.

Наші почуття давно перейшли у звичку, трансформувалися у якесь дивне, чуже співіснування. Ми стали просто сусідами, які ділять квадратні метр, але не душу. Він навіть не згадав, що у мене сьогодні перший день четвертого курсу. Жодного запитання, жодного «ти зібралася?», жодного теплого слова підтримки перед початком такого важливого і складного року. Я теж працюю, поєднуючи виснажливі робочі зміни з навчанням, і вкладаю кожну зароблену копійку в наш спільний бюджет нарівні з ним. Але Максим цього просто не помічає. Останнім часом він поводився як примхлива, доросла дитина, якій усі навколо щось винні, а мою турботу та працю сприймає як належне.

Раптом тишу ранку порушив шурхіт кроків.

— Ти знову влаштувала театр однієї акторки? — голос Максима розрізав тишу.

Він вийшов із ванної, обмотаний рушником на стегнах і розпатланим після душу волоссям. На його грудях ще блищали краплі води, але в очах - почервонілих після нічного клубу - не було жодної свіжості. Тільки егоїстичне роздратування людини, якій весь світ заборгував.

— Я не влаштовую театр, Максиме. Я просто хочу тиші перед навчанням, — тихо відповіла я, не повертаючи голови й міцніше стискаючи теплу чашку.

Він підійшов ззаду. Його гаряче, важке дихання торкнулося моєї шиї. В інший час це викликало б у мене трепет, але зараз його близькість душила. Максим нахилився, обхопив мої плечі великими долонями й грубо, владно поцілував губами шкіру за вухом. Його пальці стиснули моє плече надто сильно, залишаючи невидимі, але болючі сліди.

— Ну вибач, — пробурчав він у мою шию, і я відчула, як його рука ковзає нижче, під тонку тканину сорочки, безцеремонно стискаючи мої груди. — Ну перебрав трохи з хлопцями. Ти ж знаєш, яка в мене дурна робота, який стрес. Чого ти вічно будуєш із себе святу? Мені теж важко, а від тебе ні ласки не дочекаєшся, ні нормальної уваги, вічно з цими підручниками та роботою своєю носишся.

Його пальці ставали наполегливішими, він потягнув сорочку вгору, оголюючи моє тіло. У цьому не було ніжності - лише бажання самоствердитися після нічної істерики, яку він влаштував, повернувшись о третій ранку й розбивши на кухні кілька тарілок через безглузді ревнощі. Його губи спускалися нижче, залишаючи вологі, гарячі сліди. Моє тіло зрадницьки відгукнулося слабким імпульсом, але розум кричав від огиди до цієї дитячої, егоїстичної поведінки.

— Облиш, — я різко відштовхнула його руки й підвелася, на ходу застібаючи ґудзики. — Мені треба йти. Я запізнююся.

Максим відступив на крок, його обличчя вмить спотворилося гнівом ображеної дитини, якій відмовили в її забаганці.

— Іди, — кинув він крізь зуби, закочуючи очі. — Біжи до своїх підручників. Тільки не забудь, що я теж втомлююся, поки ти граєшся в майбутнього професора і думаєш лише про свій комфорт, ніби тобі тут усі винні!

Ці слова вдарили під дих своєю абсолютною несправедливістю, адже я тягнула наш побут і фінанси так само, як і він. Але я лише міцніше зціпила зуби, стримуючи потік образ.

Я пішла до кімнати, важко зітхнула, підійшла до дзеркала й поправила густе пасмо свого волосся кольору гіркого шоколаду. Карі очі виглядали втомленими й надто серйозними ще до початку занять. Одягнувши стриману, але елегантну світлу блузу та темні класичні брюки, які вигідно підкреслювали фігуру, я повернулася в коридор. Я швидко одягла своє просте пальто, застібаючи кожен ґудзик так, наче одягала захисні обладунки від його безкінечних претензій.

Коли моя рука торкнулася клямки вхідних дверей, я підхопила сумку й обернулася:

— Справа не в твоїх егоїстичних капризах, Максиме. Ти повільно нищиш усе, що між нами є, і навіть не помічаєш цього. Подумай про це.

Я повернулася і вийшла в ранкову прохолоду міських вулиць, залишивши його самого в порожній, холодній квартирі.

Коридори медичного університету зустріли мене звичним, майже рідним гулом. Вони пахнули знайомими фармпрепаратами, друкарською фарбою свіжих підручників, старими книгами й міцною кавою, яку хтось необачно пролив у вестибюлі ще о сьомій ранку. Я стояла біля аудиторії 218, поправляючи шкіряний ремінець на сумці, що вперто з’їжджав з плеча, і відчувала, як серце бʼється трішки швидше, ніж звичайно.

— Єво! Нарешті! — закричав знайомий, дзвінкий і неймовірно життєрадісний голос іззаду.

Я обернулася й миттєво потрапила в міцні обійми Марти - моєї найкращої подруги. Вона буквально збила мене з ніг, пахнучи солодкими літніми парфумами й цитрусовим блиском для губ. За нею повільно тягнулися ще кілька знайомих облич нашої групи: Артем, як завжди занурений у свій планшет, Ліза, яка прискіпливо поправляла ідеальний макіяж, та Богдан, що бурхливо розповідав якусь історію.