1. Єва.

Перше вересня.

Останній навчальний рік… Передостанній, якщо бути зовсім точною. Попереду - інтернатура, потім випуск, а далі - реальне життя, яке поки що здається мені примарним і далеким, як чужий сон.

Ранок зустрів мене прохолодним, золотавим сонячним променем, який наполегливо пробивався крізь густі крони каштанів під вікном нашої орендованої квартири. Проте всередині мене панувала суцільна осіння холоднеча. Я повільно повернула голову й кинула погляд на ліжко: Максим спав, зарившись обличчям у пом'яту подушку. Ковдра з’їхала на підлогу, а з його боку ліжка чітко тхнуло стійким перегаром та дешевим сигаретним димом.

Знову клуб. Знову черговий безглуздий «мальчішнік» посеред тижня. Йому двадцять три роки, він працює звичайним офіс-менеджером, і вся його життєва відповідальність закінчується рівно там, де починається п'ятничний - або, як тепер, середтижневий - кураж.

Ми разом уже три роки. Два з них живемо під одним дахом, ділимо побут, оплату рахунків і цю затісну квартиру. Але сьогодні, дивлячись на його сплячий силует, я відчувала лише гнітючу, абсолютну пустоту. Наші почуття давно перейшли у звичку, трансформувалися у якесь дивне, чуже співіснування. Ми стали просто сусідами, які ділять квадратні метри, але не душу. Він навіть не згадав, що у мене сьогодні визначний день - перший день четвертого курсу. Жодного запитання, жодного «ти зібралася?».

Я важко зітхнула, підійшла до дзеркала й поправила густе пасмо свого волосся кольору гіркого шоколаду. Карі очі виглядали втомленими й надто серйозними ще до початку занять. Одягнувши стриману, але елегантну світлу блузу та темні класичні брюки, які вигідно підкреслювали фігуру, я підхопила сумку й вийшла з дому в ранкову прохолоду міських вулиць.

Коридори медичного університету зустріли мене звичним, майже рідним гулом. Вони пахнули знайомими фармпрепаратами, друкарською фарбою свіжих підручників, старими книгами й міцною кавою, яку хтось необачно пролив у вестибюлі ще о сьомій ранку. Я стояла біля аудиторії 218, поправляючи шкіряний ремінець на сумці, що вперто з’їжджав з плеча, і відчувала, як серце бʼється трішки швидше, ніж звичайно.

— Єво! Нарешті! — закричав знайомий, дзвінкий і неймовірно життєрадісний голос іззаду.

Я обернулася й миттєво потрапила в міцні обійми Марти - моєї найкращої подруги. Вона буквально збила мене з ніг, пахнучи солодкими літніми парфумами й цитрусовим блиском для губ. За нею повільно тягнулися ще кілька знайомих облич нашої групи: Артем, як завжди занурений у свій планшет, Ліза, яка прискіпливо поправляла ідеальний макіяж, та Богдан, що бурхливо розповідав якусь історію.

Ми сміялися, обмінювалися новинами після тривалих літніх канікул. Усі дівчата й хлопці виглядали трохи змужнілими, засмаглими, але водночас - ледь розгубленими. Бо четвертий курс фармації - це вже не безтурботна студентська романтика перших років, а очікування колосальної, дорослої відповідальності.

Я мовчала більше, ніж говорила. Мій погляд раз у раз мимоволі ловив холодний, темний екран телефону. Максим так і не написав. Жодного короткого повідомлення на кшталт «удачі» чи «гарного дня». Нічого. Це ранило, хоч і було абсолютно очікувано для наших теперішніх стосунків.

— Ей, Ковальчук, ти де знову літаєш? — Марта легенько штовхнула мене ліктем у бік, пильно заглядаючи в моє обличчя. — Знову твій Максим чудить? Забудь хоч на сьогодні про нього! Ти чула новину? У нас зараз перша пара з фармакології, і кажуть, там якийсь новий викладач замість нашої крихітки-професорки, яка пішла в декрет. Кажуть, він неймовірно суворий.

— Та ні, все добре, Марто, — збрехала я, змусивши себе вичавити максимально переконливу посмішку. — Просто трохи хвилююся перед початком семестру. Знаєш що, я піду швидко вмиюся перед парою, аби остаточно прокинутися. Скоро буду.

Я розвернулася й швидко рушила коридором у бік дамської кімнати, повністю занурена у власні не надто веселі думки. У моїй голові перемішалися дози препаратів, майбутні модулі, латина та побутові турботи про те, що треба купити додому на вечерю й чи прийде Максим сьогодні тверезим...

Різкий, несподіваний поворот за ріг — і світ навколо мене на секунду вибухає.

Моя сумка з тріском зривається з плеча, а моє тіло на всьому ходу врізається в щось велике, тверде й неймовірно масивне. Удар був такої сили, наче я на повній швидкості протаранила монолітну мармурову колону. Моє приладдя, ручки, блокноти, а разом із ними й величезна стопка чужих паперів, папок та документів з гучним шурхотом і гуркотом розлітаються по глянцевій підлозі коридору.

— Чорт… — пролунав над моєю головою чоловічий, низький, бархатистий голос. Він був настільки глибоким і сильним, що в мене всередині від цього звуку щось солодко здригнулося.

— Ой, вибачте, будь ласка! Боже, це я винна, я така незграбна, абсолютно не дивилася вперед... — я миттєво опустилася на коліна, відчуваючи, як щоки починають палати від дикого сорому, і почала гарячково збирати розкидані аркуші.

— Творчий безлад — це, звісно, добре, дівчино, але не тоді, коли він стається з важливими документами, — сухо й холодно обірвав мене чоловік, також опускаючись на одне коліно навпроти.

Я підняла погляд, збираючись вибачитися ще раз, і буквально забула, як дихати. Мої легені наче заблокувало.

Переді мною сидів чоловік років тридцяти чотирьох. Ідеально випрасувана, дорога темна сорочка облягала його широкі плечі, рельєфні груди та міцні руки — його тіло здавалося висіченим із дорогоцінного мармуру, наче у давньогрецького Бога. Бездоганно доглянута, акуратна темна борідка підкреслювала вольове підборіддя, вугільно-чорне волосся було стильно вкладене, а його очі… Це були два озерця колючої, глибокої сірої сталі. Вони дивилися на мене з явним роздратуванням, але десь у самій глибині цього сталевого погляду зачаїлася дивна, майже невідчутна, але нестерпно важка туга. Від цього чоловіка віяло палкою первісною силою, абсолютною владою та шалено дорогим парфумом із вишуканими нотками терпкого тютюну й благородного кедра.
Тоді я, звичайна студентка, ще не могла навіть уявити, що цей ставний брюнет — Лозинський Дамір Ростиславович. Власник величезної національної мережі аптек «Лозмед» і людина з колосальним впливом. Чоловік, який мав у цьому житті все, окрім душевного спокою. Адже колись він пережив страшну драму — втратив своє кохання назавжди, він і досі винить лише себе.
— Ви студентка? — запитав він, його голос вібрував низькими частотами прямо в моїх грудях.