Ми час

«Ми всі рівні, але дехто рівніший» (Джордж Орвелл).

Зверхні над іншими,
бо мають на це право.
Потурають клешнями,
бо виглядають гарно.

Що зірка вдарила у голову,
коли кришилось небо.
Чи то грошей вже вдосталь,
щоб приректи людину.

А чи світ знає про те горе,
що твориться навкруг?
Як хтось отого в бруд топтає
і підгинає прут.

Чи вишмакатися дати
у свою кофтину?
О Боже, вам потрібно сісти —
так давайте я сідлом стану.

Красиві й безневинні з вигляду,
і благодійні, добрі люди.
Та поза камерою і увагою —
такі приховані негідники.

«Давай те ж поцілую ручку...»
О Боже, так багато інформації
і так багато брехунів!
І всі кривезні папарації,
негідні і не варті голосів.

Щоб в час важкий для всіх людей
поставити навколішки страстей
і непотрібних вже нікому тих ідей.

Так сумно, що хтось має право
нижчого за себе побивать,
глумить й плювать.

Чому ж не полюбить?
Бо гроші — то все ж є ціна
і показник батьківського ремня.

А так здається, що усе в порядку,
що всі ми рівні й толерантні,
що кращих тут таки немає.
Та правда й в час вже виживає,
коли брехня замилює всі очі,
солодка й невимовна та брехня.

І не змінився світ ні грама,
просто раби стали із правом.
А бос тепер тримає міцно зуби,
щоб камеру не красити цензурою.

Та знаєте, що час згорає
і покоління всіх складів.
І їм тут теж кінця немає,
та час усе ж уміє вбить.

Тож в день, коли усе розплатиться,
земля покається й стане мирно жить.
Грошей не буде кому братися
й ставити краще й вище від усіх.

Ця камера — та ж радіація,
що пролежить й зостанеться як пил.