Фарфорова людина
І залишився попіл
Верніть мені людину,
благаю, поверніть її.
Верніть з полону —
й більше не губіть.
Посеред ґрат холодних,
у темній самоті,
сидить голодна
людина у біді.
І мріє про те сонце,
що так раніше гріло.
І мріє про людське,
незвідане світило.
О Боже, та за що
губити цю людину?
За те, що має серце,
за те, що любить неньку?
І все тому, що інших
видавсь захищать,
тих самих, що забудуть
й поставлять вироку печать.
О, як болить те серце, як взнає про біду,
про те, що все забуто, про те, що не вернуть.
А він учора мав би ходити в свій садок,
ходити на роботу,
зробити сотні кроків.
Та видався в скорботу,
щоб інших захищать,
притупив усі болі,
як ті усі кричать.
А він собі гарує у полі серед тіней —
знайомих й незнайомих, загублених людей.
Його усі забули в полоні серед попелу
і серед тисяч темних психічних коридорів.
Він — як усі ті люди, які пропали змолоду,
як в ті часи — в руках у лютих браконьєрів.
І поверніть людину!
І що ви йому скажете?
Про те, що не забули? Чи те, що домагалися,
за те, що ви не спали, шукаючи його?
Про що ви йому скажете?
Про що ви йому збрешете?
Забули — всі забули людину у полоні,
яка у цьому полі розбилася у попіл.
Вона, як ті мільйони замордованих,
невидимих й загублених тіней.
А він не забував і був завжди за вас.
Це ви його покинули, як той важкий баласт.
Тепер — важливі висновки:
хто загубився там,
і хто сидить в полоні,
обравши саме нас.
Відредаговано: 16.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
