Третій гріх

«Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше.» (Євангеліє від Матвія, 6:21)
 

Мені постійно відмовляли,
і завжди це була любов.
Я не будував на серці ґрати
і завжди був відкритий для розмов.

Між «до» і «після» всіх зізнань
не залишався іншим.
Діставши покарання із повна,
усе ж старався знову встати.

Найбільша, перша й бездоганна —
моя любов, моя кохана —
промовила пекельні ті слова,
від яких я впав, немов стара, покришена стіна,
як та руїна, яка нікому більше не потрібна.

В той день, після усіх зізнань
й прожитих рокових кохань,
почув, що я страшний між інших
і що нікому не потрібен,
і сам у почуттях тих винен,
що розломали ту руїну вкрай.

Але ж я просто неймовірно покохав —
тоді у чому тут провина?
Хіба кохать дорівнює гріхам?
Я думав — це кінець,
і що зостануся навіки сам.
І, не пішовши з нею під вінець,
лишився дивний одинак.

Але тоді знайшов нове тремтіння,
що зводило те серце в удар.
Винуюсь: покохав я за обличчя
і завинив, що інше не злюбив.
Просто тоді уже, насправді,
було байдуже до щирих почуттів.

І, звісно, коли не побачив серце
і не розкрив ту душу до пуття, —
носив красу за талісман,
не дав того, чого вона хотіла.
І так й прийшли до того діла,
що треба попрощатися.

І тоді злякався все ж утратити
свій, дрогоцінний діамант.
Тоді мені сказала, що я камінь,
і що між нами прірва і стіна,
що нам не варто зустрічатись.
І тут вина, я визнаю, була моя.

Вона — безгрішна, чиста і жива,
сплюндрована моїм невмінням розкриватись.
Утретє я вже не згрішив —
я вирішив, що буду розважатись,
не братися до сильних почуттів,
які однаково зостануться з прощанням.
 

*Я думав, що кохати достатньо. А виявилось — треба ще й навчитися бути коханим.*