Останнє бажання

І бачить сон,
в якому в білій сукні
біжить наосліп через поле
і утікає від чужих людей,
які кричать і запускають стріли,
ненавидять нових людей.

І утікає через річку,
а потім ще затягує той мул,
і кроки, біг позаду,
і маса пострілів, і ран.

Руками вибирається на берег,
біжить у ліс по колючках,
і ці шипи впливаються в легені,
але біжить, бо чує постріл там.

І знову падає:
поранена нога, що річкою кривавою тіка,
і залишала її помирать.

Уже повзе по лісі й бачить дім,
позаду все гучніш тупцюють люди.
Кульгає на одній нозі —
і тут замок, немає геть ключів.

І вивертається від болю у спині:
там точно щось таки пульсує.
Повзе, хапає землю у долоні
й себе несе у дике інше поле.

А там, сховавшись у житі,
від втоми падає на піддатливу спину,
що, як змія, викорчується
і випускає кров через луску.

Дивиться у небо,
і сльози тихо хлепчуть по щоках.
Не чути люду,
гамору і свисту.
Радіє, що тепер знову сама.

Вже вечоріє,
зорі покривають небо,
а вона плаче, досі плаче —
від болю чи від лап тих смерті,
що охопили наполохане серденько.

Лежить і дивиться, як падають комети,
як зорі падають із неба,
і згадує піднесені слова:
«Загудуй донечко моя бажання».

І вона загадує,
щоб повернути назад час

(який здається є невідворотним)
Повiки закриваються повільно,
неначе вже поважчали в сто раз.

А здалеку вогні біжать —
й горять поля, горять.
Вона так хоче встати,
та сил немає.

Навколо — полум’я,
і сміх лунає,
а вона боїться, і тому страждає.

Нагадує:

підстрелене нещасне оленя.
І коли полум’я повільно поглинає,
загадує останнє у житті бажання:
вернутися і стати птахом,
і стати сильним, тим пернатим,
що розтинає лезами пера
повітря — і не людських тих гієн,
що топчуть те останнє житневе зерня
і убивають крихітне звіря.

*Її серце зупинилося на кілька хвилин, і всі вже прийняли смерть. Та вона все ж встигла загадати бажання — ще раз побачити Оріон. Бог, здається, почув її і подарував одну останню ніч, у якій вона знову милувалася небом.*