Там, де болять софіти...

«Слава — це усмішка, яку платять болем»

Якщо хочеш слави —
то будь готовий вмирати.
Адже кожен вихід —
і ти можеш впасти на дно.

Не сподобався вчинок —
тебе закинуть у прірву,
де протопчуть на серці
червоне панно.

Завтра ти вийдеш на сцену
під мільйони прожекторів,
і всі будуть у захваті від тебе.
А потім за вагу закидають багном,
і ти не знатимеш, як встати.

Бо вчора тебе всі любили:
за очі, які такі нереальні,
за фігуру, що, мовляв, як у богині,
і за ті справи, що їм були гідні.

А як тільки за себе подумаєш
і  зі шляху зійдеш, що не до вподоби, —
ти ворог ,зрадник,
ти  той заколотник, що розбива серця бідних фанатів.

Якщо захочеш слави — то чекай
на пустку, що всередині.
Ти — зірка, яка не має прав,
яскрава, та не маєш свого шляху.

Увесь твій вибір й вільний час,
вже не говорячи про сімейне щастя, —
ти віддаєш продюсерам твого життя,
які будуть казати: «Завтра, усе буде завтра».
А сьогодні ти потрібна тільки там,
бо там добре заплатять.

І як би важко не було
по тому склу ходити —
ти є лице і приклад,
тож не підводь тих, хто в тебе вірить.

Не опускай очей, якщо не люблять.
Їж тільки те, що дасть ще більше схуднути.
Тобі ж писали: «Досить махінацій із обличчям!» —
та ти й на це не мала права.

Не маєш права здатися слабкою,
авторитет весь на твоїх плечах.
Змахнеш не в той бік головою —
і зникне у людських очах той страх.

«Ти ж — образ. Досить уже плакать.
Зберися і йди на сцену.
Роби вигляд, що щаслива,
і не голодна, і заряджена на успіх.

Не показуй, що ти ніч не спала.
Не показуй, що важкі й болючі тренування.
Ти вибирала це все сама,
тож відпрацюй — бо люди дивляться».

Або є в сцені такі образи,
коли людина має бути зла.
Або слава у тому,
що ти маєш бути позаду
й не затуляти зірку головну.

Як заступиш — то тебе зненавидять,
і заберуть всю славу, заберуть,
бо створена для другорядності:
для фільму чи яскравого кіно.

І слава часом — про депресію,
коли людина потроху розпадається,
підхоплює душевну епілепсію
і кожен раз зі сценою прощається.

Не виграє, бо немає права.
І так страждає на розбитих софітах,
лежить на склі й робить вигляд, що щаслива.
Не має пів руки — нічого, стерпиш.

А коли влада переходить в руки глядачів —
і ти насправді все ж маріонетка,
а не, як кажуть, ти заполонив весь світ…
Неправда. Це вподобали тебе, то й крутять-вертять,
кажуть, що не так,
що ти приходила до них у снах,
і ти там зовсім інший, інша.

Ти — як той клоун у страшному цирку,
де у кінці живих немає,
є тільки в залі руки, що писали
всі анонімні коментарі.

І жити після цього дайвінгу,
тонути в славі по той бік монети, —
не хочеться із тим життям стрічатися.
Не хоче хтось вбивати за ту славу,
а комусь — що по головах піде
і забере, і здасться у момент людиною,
що має все: красу, любов у серці.

А потім її теж будуть цькувати
за те, що очі десь не там лежать,
мовляв: «Раніше було краще».
І та людина, щоб вгодить,
почне руками оті очі м’яти,
здирати кігтями з лиця,
щоб бути ідеальною для глядача.

Тому слава — це не про одне.
Є другий бік у цих монет.
Тож перш ніж на той бік ставати
чи кимось у цім світі керувати —
поглянь у дзеркало й скажи,
що досяг ти у житті.

І чи ти можеш диктувати,
кому як треба виглядати,
що говорити й як мімікувати,
кого любити і як сміятись.

А бідним людям, що ідуть до слави, —
ви вже програли.
Якщо попали в яму —
вибирайтесь. Я вірю в вас.
Бо ви все ж таки в багато чому кращі .

*Вона усміхалась на сцені так щиро, що в залі плакали. А за кулісами її руки тремтіли від виснаження. «Ще один виступ, — сказала собі, — і я витримаю». Але виступів ставало більше, а вона — меншою. А вранці газети написали: «Велика зірка пішла від нас». Натовп сумував один день, а потім переключився на іншу. Сцена не пам’ятає тих, хто згорів у її вогні.*