Фарфорова людина
Твої слова - то заповіт.
«Бо навіть тиша береже твій голос»
Коли втрачаєш людину,
яка тобі — як серця та частина,
і мов душевне каяття,
і подорожник, що прикладений до рани...
Коли втрачаєш все ж її
у гомоні плачевних голосів, —
хочеш не жити і не йти,
не пити й не спішити.
Бо, мов розколота чара,
оте створіння із середини вертається.
І те кричить, і нищить вкрах,
щоб усередині нічого не зосталося.
Ти — як втрачаєшся,
і світ тріщить, коли твоя рідня,
твоя людина подойбік,
уже із хмарок дивиться.
І це казали нам усім,
та хіба ж там хто є?
Людина рідна, чиста і жива,
що сповідь твою несла
і пригортала тебе в плед,
коли окутана в тенета
посеред бурь страшних життя...була
Погляд, що казав про вічне.
Єдине слово, що давало жити.
І серце, що немов твоє.
І смерть, що потім забере,
й в мені зостанеться.
Тоді душа вмирає із середини,
гниє все більше з кожним днем
і кришиться на різні часточки,
не пропікається гарячим лезом.
І той вінок терновий,
що проріза рани на лобі,
проколює й у мозок жала,
бо та людина, що це все тримала,
пішла і стала кимось непомітним:
живим — у спогадах,
і мертвим — нині.
Немає кому що сказати
і не боятися себе:
обговоритися чи обійняти,
поплакати, слабкою здатись.
Хто приголубить ці удари,
що серце в душу тай кида?
Ти залишаєшся одна,
коли за думку буде тільки папірець
і ручка, яку зволиш в руки взяти.
Коли навколо буде пусто
й не буде кому любов дати...
Прощай, голубко.
Відредаговано: 16.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
