Світ без стін

«Найважче дитинство — у тих, хто ніколи його не мав.»

Усі поводяться як діти,
в яких немає більш проблем.
Шукають у людях конфлікти
і чергових для сварки тем.

А діти то уже дорослішають
між сварок вічних і побоїв,
життя своє щораз виборють.

А діти – між сотень конфліктів,
між пляшок і криків,
і цих страшних людських страстей –
виборють хвилину в день
пожити.

Дорослішання починається зненацька,
коли уже приходить час
і усвідомлення, що твоя ласка –
потурбуватися про стан,
про рідних, що дурньою теж страждають,
і тих, у кого є невиліковний стан:
похмілля або ще алкоголізм,
або життєвий наркобіз.

В будинку, де ти мов чужий,
немає в цьому домі стін.
Немає тут і свого ліжка.
Весь світ пустий, коли у когось лоб твердий.

Подумати й про інших,
а не заплутатися у егоїзм,
проклятий й дикий егоїзм.

Дитина то прийме усі удари
і так зламається від цього жала,
що проїдає рану на очах,
а також на опущених плечах.

А потім скажуть й будуть вимагати,
бо, бачте, життя вони вирішили дати.

Нині дорослі – зовсім як діти,
а діти стали все ж дорослими.
І ось тобі всі ролі в світі:
хтось створює, а хтось виборює.

Коли уже із малих літ
доводиться за старшими дивитися,
щоб вберегти себе і їх
і щоб в суспільстві тож лишитися,
і думку тай про інших пригрівати.

По-сумно про сімейство розказати,
що у дитячий вік пірна,
а тебе малого з проблемами лишає.

Як не помреш, то буде завтра.
Але протримай цей щабель,
бо може не прийти той день,
коли дорослі знову виростуть
і стануть вже нести свою вину,
не викидаючи на малі плечі
і не спихаючи у світ жорсткий
свою дитину.