Поетеса у вигнанні

А де ж тоді, панове, ваші грані,
Коли померла поетеса у вигнанні?
Коли страждала й не шукала меж,
Її цькували і ганяли, а вона світ пером своїм урятувала.
Вона була просвітою з небес,
А за людину навіть й не сприйняли.

Вночі і вдень та строчить вам пророцтва
І молиться до Бога від вірша.
Напише той рядок — і спати хоче,
Але вертається, не гаяти же час.

І так — у муки, із серцевими думками,
Із філософськими словами до вас —
На правду жде.
І часом той вогонь не так міцніше,
Як та рука, що пером пише.

І часом не порвеш дирявий лист,
Бо  він пророчий від небес 
Коли сховалися за парусами
І одягли рожеві окуляри —
Вона лишилася в тіні,
Щоб  врятувать — змінити світ.

А думка — то ворота в пекло.
Напишеться — комусь не гідна буде.
Згорить у таборі та поетеса,
Згорить у таборі — і думка.

Й ніхто не піде визволяти,
Й ніхто не вступить за цю пані
(Чи пана — і таке бува).
Усі суспільно промовчать
І розвернуться спинами.
Не бачать — значить і немає.
Ага, точно — немає.

І так й людина пропадає.
А вже коли посмертно буде —
От вже тоді напишуть люди:
«Мовляв, жила така-то пані,
Була в страшенному вигнанні
І мала отаку мету».
А потім все ж таки забудуть.
Прийдуть нові померші люди —
І тиха поетеса ляже
Серед пилюки у футлярі.

І сумно, сумно, що помре,
Так і не довівши свого слова.
Бо слово, часом хоч й міцне —
Та от така суспільна норма:
Що — помічати ці слова,
А потім — в попіл викидать,
А потім попіл та й в смітник.
Оце й увесь тобі потік.

Тому — цінуючи послання,
Цінуючи чужі зізнання,
А також думку із небес —
Ти все ж пройдеш
І сенс знайдеш.

Та не шукай, якщо немає,
Бо не усе те, що згорає,
Корисну думку понесе.