Усі ідуть!

А люди все ж таки ідуть.
Беруть багаж і палять всі мости.
У когось той багаж — з монету,
а хтось той тащить цілий дім.

Усі вагони переповнені —
наразі вільних місць нема.
Усі тут, схоже, переламані —
втікають не від щасливого життя.

Усі обрали собі кроки,
усі знайшли собі дорогу,
і кожна колія в них прорахована.
А я — стою. На станції стою.

І крок ступити вперед боюся,
бо просто жду.
Я тут когось чекаю.

Ці люди всі не квапляться —
сідають, наче востаннє, махають рукою,
а потім зникають у тунелях,
темних, чорних тунелях.

Так боляче і так страшно —
залишитися тут геть самісінькою,
геть одинокою, на прив’язі мого стільця.

Я думаю: вони шукають собі кращий шлях.
Або, буває, брешуть, що вернуться.
Ніхто ніколи ще не вертався.
Їх ніби затягує ця діра —
вона їх забирає у нас і ніколи не вертає назад.

Часом сюди також приходять люди —
на прив’язі до свого місця на планеті,
до свого маленького, дірявого, вигорілого,
але рідного стільчика.

Вони приходять і чекають,
але у відповідь — німа тиша.
Між нами — тільки відстань у два слова,
які ми ніколи не порушуємо.

Певно, вони чекають своїх людей.
Хоч хтось тут ще вірить у зворотній шлях.

З кожним днем людей, які їдуть, — все менше.
Думаєте, що інші вирішили залишитися?
Ні. Тут просто вже нікого немає.

Мало людей залишилося,
які також чекають,
але завжди залишаються самі.

Навіть листи сюди вже не ходять.
Отже, якщо хтось почує звуки парохода —
скажіть мені,
якщо я ще буду там сидіти.