Іржа

Є відчуття, що все руйнується,
І твої руки цьому є винна.
Усе навколо сперечається,
А ти тут залишаєшся сама.

Усе минає — і роки ті вогняні,
Коли ти птахом десь літаєш схилами
Ще недосліджених тобі вершин,
Коли усе твоє кудись зникає.

Усе, що змалку гріє серця стан,
Усе, чого уже немає, —
Все те, чому давно прийшов свій час.

І всі ці зміни, коливання
Від того, що було, і стало зараз, —
Це як та гра на виживання,
Де спогади будують календар.

Із часом все потроху та й ржавіє,
І вигорають ті настінні календарі.
В буфеті той старий сервіз чекає,
І прибувають з рейсу моряки.

І це — найкраще з того, що згадую,
Бо є ж на світі те, що і зламало
Тоді мій і так крихкий сердечний стан.
Я пам'ятаю всіх, кого уже немає —

Того, хто такий рідний і близький,
Того, що серце припікає,
Того, кого любила.
Цей спогад вже навіки буде мій.

І та колись жива іще хатина,
Побілена із розписом руки
Бабусі, яку я любила, —
Хатина, де старіє зараз пил.

І той ставок, де черепахи плавали,
І той каток, з якого і я падала,
І той лісок — мій рідний ліс з грибами,
І той портрет, залишений у ржавій рамі.

Та й часу небагато так пройшло,
А все так змінами потерзано.
Ці спогади — улюблене панно,
Де я записую важливі надписи.

Роки ідуть, із ними йдемо ми,
І спогадів стає дедалі більше.
Із них завжди чарує той дитячий світ,
Який колись не бачив слова гірше,

А тільки всі яскраві кольори.
Ми — як мозаїка, що пам’яттю будується,
А кожен камінь — це твоя рідня,
І кожен камінь рукою викладається.

Одна із них — то є твоя.
Одне скажу лиш: не журіться.
Сьогодні так, а завтра буде інше.
Будуйте свої спогади, любіться
І в пам’яті для інших залишіться.