Моя тиша

Можна просто промовчати,
Не сказати бурхливі слова
І десь у внутрішній тиші
Порадіти за прийдешнє життя.
Якщо ненароком промовитись,
Сказати щось зовсім не те, —
Хтось неодмінно образиться,
А хтось шматочок себе знайде.

Тиша — це часом вихід
Із тих днів, коли важко казати,
Коли серце шукає привід,
Щоб сьогодні просто змовчати.

Писати — це більш грандіозно
Та прирівняти це до корони —
Це те саме, що перо вихваляти,
Що часом замість мозку говорить.

У тиші часом більше сенсу,
Ніж у довгослушній молодьбі,
У діалозі, що розповісти не взмозі
Про те, що по правді, а що — ні.

Бо тиша — це, насправді, грандіозно:
Мовчати довго й не повторно —
Це порівняю до навичок монаха,
Що клятву зберіга й до навіть краху.

У тиші ми буваємо самотні,
У тиші часом забагато нас,
У тиші, яка йде сьогодні,
У тиші, якій прийде час.

Та якщо вибирати між словами,
Які несуть не ті емоції, —
Я буду між кривими дзеркалами
І стану у кривій для світу позі.

До краху в тиші залишаються хвилини
І часу невблагані кпини,
Що протікають на мені печать,
Щоб потім ними я могла сказати.

А тиша, моя мила тиша,
Розвіється, як тільки я скажу.
Емоції, на мить зупиніться,
І міст від серця й до обличчя заберуть.

На мене буде поглядів чимало,
Коли усі розкриють ці причали,
Де тиша — це є те, чим я писала
І людство за прощеннями благала.

Усі подумають, чого ця дівчина мовчала:
Відлюдькувата, дика і сама,
Така із себе вся дволика,
Страшна вдова свого письма.

А я чекатиму на тишу
Під осуди відчужених мені людей
І незнайомих браконьєрів моїх погублених із тишою ідей.

А часом треба дійсно помовчати,
Бо тиша не дає можливості брехати,
Бо тиша може на листі писати,
Бо тиша — часом все, що у нас є.