Найстрашніше зізнання

Часом боїмося собі зізнатися,
Що обрали зовсім не те.
Ми змушуємо себе цим пишатися
І писати щасливе есе,

У якому все — бездоганно.
Ти пишеш: мовляв, заради цього жила,
І виводиш думки ти старанно, —
Мовляв, я цим вночі брела.

А насправді реальність — сумніша.
Тобі поставлять, можливо, оцінку
За доволі щемку історію, — за те,
Що, мовляв, усвідомлена...

І так і збираєш корзинку
Переконань, що ти все робиш правильно.
Це стосується усього:
Кохання, професій, вибору —

Усе, що сказати твого,
Що піддається чужому норову.
Ти хочеш виправдати очікування
Чи, можливо, показати, що ти доросла.

А чи, може, дійсно — покликання,
Яке з часом або через когось вигоріло?..

Найболючіше — це собі зізнатися,
Запевняти, що все гаразд,
Жити з цим — й розіп'ятися
Через свій малечий маразм.

Горизонти цього усвідомлення
Кожен раз стають ближчими.
Умерти можна — від фатального повідомлення,
Сказаного тобі іншими.

Тебе питають: "Ти хочеш щастя?"
А ти не знаєш, кому довіряти.
Бо довіра — це інше нещастя:
Тебе можуть просто зламати.

Коли приходить той горизонт —
Міняти уже боїшся,
Ніби це — в дощ, як той зонт,
За яким можеш дощем обпектися.

Якщо чесно, це така катавасія,
Що відь бажаю усім
Не бачити того усвідомлення —
Любити й будувати у серці дім.

Люди, ми помиляємось —
Дуже смішна алегорія.
Та чим швидше собі зізнаємось —
Тим швидше зміниться сумна історія.

Не бійтесь, любі, втрачати —
Важче качати по жилах життя
Ту рідину, що зветься "боятись",
Яка робить серце ,як кам’яне дитя.

Як по мені — для себе треба жити,
Творити
І всім серцем обране любити.