Фарфорова людина
Тримали біль і вже його любили
Вони просто хотіли забути свій біль,
Через це відволікалися усім,
Через це бралися за складне —
Збирали скло у ритмі «па-де-де».
Щодня — по лезу та по кризі,
У босих двох своїх правиць —
Ходили по тоненькій смузі.
Вони ходили босоніж,
Коли і душу припікало,
І погляд в них уже темнів,
Коли життя неначе покидало,
І світ губив, і вщент розбив.
Вони тримали у душі весь біль,
Вони були муралами людей,
Що світ згнітив і лік зглумив.
І так буває — що закриються у кокон,
Де ти — не ти, і він — це не вона,
Де з часом посивів останній локон,
Де приручив сумного скрипаля.
І в цьому світі ти — неначе псих,
В очах скажених — різних слів потік,
І звідки втік, від коли псих утратив лік?
А ліки — так, це ліки, що до розуму припік.
Тримали біль, і вже його любили —
Це як синдром, де кат — це твій, вже брат,
Який прорив тобі давно могили
І ставить на тобі і шах, і мат.
Коли цей біль став трішки приростати,
Вони уже забули, хто такі,
Де ті живуть і як, взагалі, звати,
Де кокон, у якому всі — живі…
Відредаговано: 16.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
