Лицемірні кульбіти

Знаючи, яка ти людина,
я краще буду мовчати.
За безцінь емоції кину
і буду тебе проклинати.

Ти живеш між тисячі масок,
зібраних з інших людей,
підібраних із пантоміми
минулих лихих каскадерів.

Краще б не знала, не чула,
не бачила тебе взагалі.
Краще б тоді потонула
і зустрілась на мілині,

аніж бачити твоє безглузде,
блюзнірське, брехливе лице,
яке ти ховаєш усюди,
де людина побачить тебе.

Цікаво, а як ти знаходиш
тих, хто вірить тобі?
Хто вірить твоїй персоні,
коли лицемірш їй ти?

Здається, у тебе хвороба,
яку ти ховаєш за маску.
Вона лукава, двонога,
хоче людської ласки.

Вона давно проїла твій мозок,
який в один день просто зник.
А чи залишила щось хороше —
у серці хоч промінчик один?

А чи, може, допомогла тобі йти
у високі людськії довжини,
що вітер змітає їх плин,
як з часом покришить кисень?

Я дійсно дивуюсь тобою,
бо в злості зжимаю кулак,
який хрустить аж до болю —
щоб розбить тебе, як кришталь.

Цікаво, ти знаєш, чому я ненавиджу
твої лицемірні орбіти,
що дивляться мені в очі
і сміють ласки просити?

Ти знаєш, що ти зробила?
Ти вбила у мені надії.
Ти мій світ покришила
і погляд на інші події.

А я ж тобі вірила, вірила,
прощала, давала шанс,
щоб ти спалила всі маски,
щоб від них пішов такий жар,

щоб я стояла й дивилась,
як іде від них лавовий пар.
Ти знищила в собі людину,
коли вибрала хибний шлях.

Не знаю, чи вже буде
хоч якийсь паротяг назад.
Може, ти сядеш на велик,
чи, може, на свого коня —

і вже повернешся верхи,
усвідомивши своє каяття.
А може, це я повернуся
до своїх моральних глибин —

як на тому коні зашпоркнешся,
ти вставай, довго там не лежи.