Заборонені апогеї

В королівстві далекому,
Через сім сивих гір,
Була королева у чорному,
Із серцем розбитим, із болем гірким.

Від кохання розбитого била,
Людей катувала, трощила —
У пеклі, щоб з нею горіли
І кохать більше не сміли.

Як настав Судний День, щоб землю творити,
Зібралися за столом всі благі,
І вибирали, якому люду на що шанс виділити,
У кого що — та й забере.

Найбільше шансів дала на дружбу,
Потім — на довіру,
Потім — на чесність,
Трішки — на журбу.

В той час, як любові дала один шанс:
— Один лиш шанс! — сказала вона. —
Як знову хтось палко полюбить,
То вітером стану, штормом, початком кінця—
І море любов їм погубить!

І так не хотілося програвати парі,
Бо такі всі були на азарті п’яні,
Що, бачивши хоч якісь іскри в очах,
Брали на сповідь і нищили в крах.

Потім написано було на стовпі:
"Той, хто полюбить — грішник в житті".
А по-іншому, в Святому Письмі,
Писали: "Любіть, кохайте, любі мої".

І так в один день зустрілися
Дама і пан, або по-інакшому —
Дівчина й хлопець,
Які ті іскри давали кожному,
Заряджаючи мільйони сердець.

Королева з благими прийняли міри —
Розлучити обох, обрізати крила,
Заслати на різні сторони світу,
Щоб море і вітер простір їм різав,
Закинути обох на сумні острови,
Щоб більше кохать не сміли вони,
І там мають бути вони геть самі.

І так і зробили — знищили світ.

І кожного дня дама і пан
Ходили по краю, на скелі,
Щоб через вітер передать аромат —
Поцілунок, що рятує від смерті.

Потім схотіли на човні перейти
Великі морські апогейні довжини,
Та шторм потопив — втонули вони.
Зустрілися тільки пусті кораблі,
Що в морі так і разом гуляють —
Як знак потопленого кохання,
Як знак народженої журби.

Королева з часом старіла,
Розлюбить кохання так і не змогла,
Але жалкувала чужії життя,
Які поплатилися за її каяття.

За її пролиті сльози платили ті,
Хто були не в змозі нищити світ.

Коли королеви в королівстві не стало,
Прийшли нові тоді королі,
Благих перетворили на гострі кристали,
А людям дозволили любить.

І так, наче й все лихе вже пройшло —
Із часом вже парфуми з коханням продавали...

Лиш два кораблі, лиш одне болюче крило —
Яке залишилось, як людська рана,
Як вада того, хто не зміг побороть
Того, що серце немов розривало,
Як вада того, хто знищив любов,
Як вада того, у кого ту любов забрали.