Корида мого міста

Серед палаючих околиць
Сиджу на гойдалці і вірую у диво —
у те, що мене не заберуть сьогодні,
не тут, хоча би наодинці.
Сиджу, гойдаюся на вітрі
і чую запах гарі,
і він, такий чадний, мене порушує —
це запах гарі із потрощених орбіт.
Сиджу, і руки тануть на жилізі,
на ланцюгах, що тримають опору,
а вітер наче й холодний,
а сонце таке пекуче.
Сиджу і думаю: невже...
я сиджу тут востаннє?
Хоч в кишеню загорну трішки землі.
І доки вітер полум'я до мене суне,
я потихеньку піднімаюся —
пісок скрипить мені у зуби,
а очі сповнені гарі, ні, печалі

уже ніхто так й не розбудить.
І наче це останнє місце —
навколо вже якийсь пустир.
Я тут одна, остання із колишніх,
я тут одна молюся за свій дім.
Це як колиска, тільки трішки чорна,
і трішки замала, бо горів бік,
та в ній я замала для того,
щоб бути тут одній.
Я завелика тільки на землі.
І саме зараз я дивлюся в очі
вогню, що рідний дім гребе.
Мені так хочеться кудись відскочити,
щоб той не проковтнув й мене,
але не можу — сама упираюся,
і вітер вже штовхає уперед.
А я одна лишилась — і так щодня,
як статуя кришилася, як хліб черствий.
І сонце уже впало в свою афазію,
а я все ще стою на рівні із биком,
в якого у очах істерика й іскри.
Іскри в перемішку з потом
а я стою й витягую червоний прапорець.
Я не втечу — хай пройде ця корида.
Не знаю, переживу чи піду.
У цьому Колізеї я — із тисячі,
що не рахують, чий буде кінець.
А я зостанусь хоч як пилинка
на розпаленій вогнем землі.
Буду вільна у обіймах вітру я
і проросту зерням у один і той же день.