Жовта парасолька

Я бачив щось особливе —
Це дівчина, що йшла під дощем.
Вона мені така була мила —
І крила її — великі ангельські крила.

Дія відбувалася в парку
Ранкового, дощового ранку.
Пам'ятаю, на лавку тоді сів,
Дістав книгу і довго читав.

Аж раптом бачу — до мене хтось йде,
Все ближче і ближче,
Легким, ніжним кроком.
І бачу щось жовте, а потім — її,
Красиву таку, по-ангельськи дівчину.

Вона тоді була у білому пальто,
На якому цвіли різні квіти,
І взуття — як в Попелюшки.
І сіла тоді ця дівчина поряд.

Злякався я руху цього.
Подивилася на мене — і усміхнулася.
А я мов застиг, бо очі її були, як два кришталі.
Спитала у мене:
— Що ти читаєш?
А я, з заіканням, кажу:
— Казки із цікавим повчанням...

А вона мені каже:
— А ну, дай і я зазирну.

Взяла у малі рученята ту книжку,
Пробігла очима в рядках,
Розсміялася:
— Клас! Це взагалі чудовий варіант.

Я ж сидів, милувався, у ступорі —
Забув я тоді про усе.
І далі сиділа в книзі дівчина,
А я хотів дізнатися про неї все:
Як її звати, де та живе,
Про що вона мріє
І чи полюбить мене.

Бо я вже тоді закохався без ліку
І не знаю, де знайти ліки.

Тоді вона віддала книгу
І сказала, що їй уже час,
Що приємно було познайомитись.
А я не зміг — хотів взяти хвилину хоча б про запас.

Я втратив, злякався — отак і пішла.
В тумані втрачав я свою парасольку.
Дівчина мила мене тут забула —
Забула і просто лишила 

А я вже, як років давно, так кохаю.
Одержимий я нею — і це визнаю.
Щовечора її уявляю — і так же живу,
І так виживаю.

До старості не втрачу того почуття,
Нікого так не залюблю.
І досі чекаю у тому парку її —
Але розумію абсурдність.

Напевно, вона вже сюди не прийде,
Не візьме в мене з рук казку.
А я побоюся сказати оте,
Що сковує серце у пастку.

О мила дівчина з ароматом вина,
Із зонтиком жовтим, в маленьких чоботях,
Із крилами ангела, з красою троянди —
Чекаю, чекаю до останку життя...