Фарфорова людина

Я буду слабкою

Здаватися слабкою — то не є гріхом,
Можливо, це легке заціпеніння.
Проходить швидко, як параліч або сон,
А може, все ж — до вічного горіння.

Та часом й хочеться поплакати собі —
Отак, щоб сам на сам, у двох із тишою.
Як я в своїй душевній молотьбі
Прокляття закликаю над душою.

А слабкість — це, взагалі, як?
Це все законно, чи ти арештант?
Чи може стати це причиною атак,
А може, це — той самий стандарт?

А хочеться таки бути слабкою,
Коли навколо — ні душі,
Коли живеш ти за високою стіною,
А за стіною — так багато лез,

Щоб не побачили всесвітні очі,
Як плачеш ти десь на комоді,
Закутана в тенета простоти,
І вже не та, якою бачив світ.

І так закутатися міцно,
Щоб задихатися в теплі,
Щоб слабкістю прорізати полотна,
А потім тихо скласти — і піти.

І та кімната, те мале люстерце —
Це щось для тебе глибше, щось твоє.
І знає все усіх почуттів серце,
Порізане на крики про своє.

І слабкість — це не перевага,
Це, радше, заспокійливе у пік,
Коли життя підкидує вугілля
У вогонь, що спалює усіх.

І так, я буду за стіною,
У небезпечній людній множині.
Я буду не слабкою, а стійкою,
Я буду красти погляди чужі.

А ввечері — закутатись в тенета,
У теплім коконі для ран,
Щоб зранку вже прокинутись птахом,
І щоб той птах розвіяв мій забутий страх

Подобається

#2242 в Різне
#456 в Поезія

Відредаговано: 16.09.2025