Білосніжна пава

Білосніжна пава,
Так її назвали,
Дитину сирітку,
Що мов квітка гарна.
Виживала зрання,
Ще була малою,
Як її прозвали
Приблудою без дому.
Ця дівчина мов сталева,
В той же час і слабка,
Але все ж це королева,
Що боролась за свого шматка.

Охрестили відьмою сирітку,
Кажуть, ткала нещастя
Для тих, хто убив її матір,
Для тих, хто убив її батька.
Можливо, все б було добре,
Якби не усі ті порядки,
Що зводили до одного:
Ти будеш сиріткою завжди.

На долю дівчина не скаржилась,
А себто її вибирати
Немає часу, щоб плакати,
Тому у сльозах не вмивалась.
Служила при панському двору,
Хапуги були іще ті.
Її ж цурались торкатись за руку,
Бо бачте, вони різні світи.

А їй все одно, нехай скаржаться,
Хай кажуть, що вона марнота,
Ну так, у них прибиральниця,
А для когось нитка життя.
Пава боролась не тільки за себе,
А за тих, хто не міг вже боротися.
То ж зранку вставала, кріпила крила
І до своїх змучених долею летіла.

Щодня терпіла страшні муки,
Всі катування, голки в руки,
Всі попихання і думки,
Усіх по королівському чортів.
Одного дня палало місто,
Посеред свят прийшлося зло.
Усі пани так бистро бігли,
Що за ногами вітер повз.

А цим знедоленим куди?
Куди ж вони підуть?
Тут хоч би зголоду не вмерти,
А вже й про інше не кажу.
А наша пава мов святиня,
Ховали всіх своїх дітей,
Усіх, кого із малку боронила,
І годувала, і любила.

В один із днів її зловили,
Скували крила у цепи.
В лице чарівне паву били,
Щоб та сказала, де ховає всіх.
І не сказала, не промовила ні слова.
Не плакала, дивилася, в лице
Гидке лице, мерзенного чудовиська,
Черствого, без емоцій шимпанзе.

Уже з неділю їй від сонця тільки промінь,
Із їжі це була лише вода,
Холодні залізяки на кістках,
І стіни, які наче щось говорять.
Та ні, вони весь час мовчать.
Це розум піддається лікуванню,
Прописаного їй голодуванню.

Коли ж ні слова не сказала,
Воліли вивести на страту.
Хай всі побачать, хто тут влада,
І хай подякують всі кату.
Та не здійснили, як хотіли,
Бо люди всі за нею йшли.
Вони не дали знищити святині,
Не дали знищити їх Сонця на Землі.

І пава не здалася у цій битві,
Хоч крила і були обізнані,
Та сильні і вітрами тесані,
Водою вимиті до кришталю,
І люттю зрощені,
Вогнями печені,
Серцями зліковані,
Любов'ю креслені.

Змахнула в вир дівчина,
І відлетіла вся орда.
Залишилася на Землі людина
І пава, що по світу так й блука.