Фарфорова людина
Годинами живе як той альбом
Ця пані говорила тихо,
бо боялася голосу після мовчання.
Вже десять років спіткає лихо,
а серце все відчуло, наче зрання.
І так – до вереску у грудях,
до болю, що громи жене.
А що у людях? Що ж у людях?
Вони ж бо – відчувають, а тоді забули все.
А їй болить, бо то було кохання,
душа, що, мов твоя, цвіла.
Щось крихітне, хитне, йшло до зростання –
троянда чи нарцис, а може, то вона була?..
Вона була, бо зараз вже не може,
не хоче бути в цьому світі сам на сам.
Кохання лягло в смертне ложе
і віддалось на розтерзання диким псам.
Кохала?.. Чи вона його кохала?
Та ні – це щось більш одержиме.
За душу другу в серці його мала –
він – віконечко в середині, що бачить щось красиве.
І ось десята ніч іде, чи то вже рік десятий...
У дзеркалі не впізнає себе.
А вночі сідає близечко коханий
і їй на грудях рани рве.
А зранку прокидається, як вбита,
і відчуває аромат.
Це він тут був! І марить собі дика,
і б'є до крові всі коліна...
Його нема... Його давно нема... Дурна, стара...
І так щодня по колу ходить,
годинами живе, як той альбом:
картинка за картинкою морозить...
Це точно не закінчиться добром.
Маленька мрія є у пані –
щоб хоч на мить забути про цей злам,
щоб біль її хтось закував у камінь,
щоб хоч на мить знайти його причал.
А далі – просто жити і сивіти...
А далі – просто хай буде життя...
Бо все ж треба якось прожити...
Не проживеш – не буде вороття.
Відредаговано: 16.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
