Фарфорова людина

Тихі люлі

Ставлять спустошених у глухий кут,
Не мають наміру відпускати
З своїх, сплетених руками, пут,
І так тримають високо лещата.

Вони і так вже не живі,
Не плачуть, не сміються,
Як дзеркала криві,
Що скошують спустошення від серця.

Вони зайшли у кут глухий,
Темніший всіх кутів.
Цей світ для них уже старий,
А натовп, що навколо, й поготів.

Їм вже немає що казати,
Думки давно уже пішли.
Лиш час на веретено намотати
І тихі скреготи душі.

У них забрали все —
І радість, і тихий сум.
Вони попали в пастку
Із вічних бід і мук.

Спустошених у світі безліч —
Хоч озирнись, вони усюди.
Гуляють в хованки під ніч,
Під ранок тихо йдуть в сади.

У тих садах клекочуть журавлі,
Дзижчать під вухом комарі.
І тихі «люлі, тихі люлі»
Колишуть думи, темні дні.

Сади поглинули тіла примарні,
І світ не знав, що їх не стало.
Заснули, стали чорними гілками,
Що шепотіли вітрові сумні пісні.

І часом вітерець зриває тінь,
І вони гадають, чи були колись живі,
Чи, може, народились вже примари,
Що тільки й серце ледь своє здіймали

У тихім ритмі: «люлі ви мої…»

Подобається

#1851 в Різне
#375 в Поезія

Відредаговано: 16.09.2025