Мій змучений ангеле

Твої крила занадто метушливі для моїх,
Такі міцні та сильні.
А скільки ти їх вже ростив?
Чи виросли вони з твоєї сили?

Чому ті крила не такі,
Не боязкі, як в мене,
Чи крихкі?
Чому вони такі чорні?
Чи це засохла кров?

Мої крила такі білезні,
Такі, що навіть видно шовк.
В твоїх я бачу тільки темну,
Обпалену роками плоть.

Чому твої чорні очі такі холодні?
Хіба вони живі?
Не дано мені збагнути,
Бо мої очі сірі та щасливі.
Вони неначе білі проти твоїх.

А що між нами спільне?
Можливо, наше волосся?
Воно також розвіяне
Із квітами й лавровим листям.
Хоча зачекай…
У твоєму волоссі тільки терновий вінок
Й засохлі, раніше духмяні, квіти.

Зачекай, можливо, в нас посмішка схожа?
А як вона в тебе виглядає?
Біля рота ні одної зморшки немає,
А в мене на цьому місці – глибокі ямки.

О, але ж в нас схожа шкіра!
Та ні, якийсь ти холодний…
У мене вона тепліша.

Ти справді якийсь дивний.
Звідки ти?
Можливо, спитаю.
Та в нас з тобою різна мова…
Твоєї, на жаль, я не знаю.

А знаєш, давай я тобі заспіваю!
Можливо, так буде добре.
Так, я знала – тобі сподобається наш спів!
Та чомусь ти так засумував…
Можливо, щось знаєш?
Я зовсім тут одна
Серед вашого світу літаю…

Сказати не можеш?
То хоч покажи!
Боїшся чогось?
Чи маєш щось на меті?
Тут що, не можна співати?
Бо в співі – жива ти…

Що це за місце таке прохолодне?
Навколо пустелі,
Але їх снігів…
Тут ледь світить сонце,
Але дивні квіти ростуть…

Де я?
Чому ти боїшся казати?
Не кажи…
Я ж буду далі співати.

Навіщо ти дивишся в очі?
Немовби попередити про щось хочеш.
Можливо, про статуї на горизонті?
Які йдуть все ближче і ближче…
Вони всі так на тебе схожі –
Такі ж холодні
Й приховують обличчя.

Чому вони йдуть?
Напевно, я тут не потрібна…
Вони дивно стоять, розглядають мене…

І куля остання теж не мине –
Попала у серце,
Розбила бажання…
Ось, все…
Тепер я вже не бездоганна.

Чомусь підійшов ти до мене,
Розпустив свої міцні крила,
Укутав у руки…
Та кров, як ріка, по білих крилах лила.

Це була не остання стріла…
Я чую постріл –
Він летить на нас.
Чому ти приймаєш замість мене ці стріли?
Ти маєш бути…
Ти маєш жити…

Твої почуття не такі, як їхні…
Чому ти тут?
Хто тебе запер у цій клітці?

Ти міцно приймаєш сталеві удари
У серце, що сповнене болю й печалі.
Тепер я відчула всю силу духу.
Ти будеш зі мною –
Тебе не покину!

Здіймаюсь угору з останньої сили,
Тримаю в руках твої руки пробиті,
Стискаю міцно свій амулет…

Тепер ми тут.
У мене.
Ти бачиш це небо?
Ці терикони?
А як у нас прекрасно світить сонце!

Ці квіти… Ти бачиш?
Ти бачиш життя.
Твої крила загою в своїх почуттях.

Ходи-но до мене, тебе обійму…
Пройшло вже два віки,
А я все ж люблю…
Певно, мене ти щораз забуваєш…
Та я пам’ятаю…
Я все пам’ятаю.