Моя маленька людинко

Людину вирішили знищити.
Таку маленьку і непримітну комашку.
Її зневажають, кидають камінням у її маленьку спину.
А вона тримається, навіть коли пора року проти неї.
Здається, часом і небеса проти існування цієї маленької дитини.

Мені ж хочеться огорнути в теплий плед,
сховати від усього лиха
і приймати удари на собі.

Чому ця маленька людина трясеться?
Можливо, тому що їй холодно, бо вона гола посеред снігу.
Чи, можливо, тому що боїться озлоблених навкруги гігантів?
Чому їхня поведінка така дика?
Вони об'єднуються, щоб знищити цю маленьку комашку.

Дивно бачити навколо так багато мислячих,
але в їхніх думах тільки пітьма, заздрість…
В основному заздрість.

Чому вони заздрять цій маленькій знедоленій людинці? Чому?
Можливо, тому що її світ не такий маленький, як у них.
З вигляду – велетні, а в серці – камінь, а в душі – пітьма.

Вони знищують мою маленьку людину.
Вони її стрілами ріжуть,
вони її зламаними струнами сковують.
А вона вже навіть і не плаче, навіть не сміється...

Моя маленька людинко, я мимоволі ловлю твій погляд, і він такий ясний...
Ти – мов моє просвітлення, істина для мільйонів.
Чому вони не чують тебе? Ми, можливо, осліпли?
Чи істина для всіх своя?

Моя маленька люлинко, я не дам тебе образити, більше не дам.
Нехай кидають каміння в мене,
нехай ріжуть хоч найгострішим лезом...
Я буду обіймати тебе.

І, можливо, колись вони побачать,
що ти – не комашка, не тінь, не ніщо.
Що ти – світло,яке вони так боялися впустити в себе